«Курська битва-2024»: інтерв’ю з російськими військовополоненими
6 серпня 2024 року Збройні сили України перетнули російсько-український кордон і, змусивши тікати російських прикордонників та військовослужбовців регулярної армії, за досить короткий час захопили близько 1000 кв км території Курської області. Сотні російських військових потрапили в полон до ЗСУ. Для підтримання порядку на захопленій території Україна створила тимчасову військову комендатуру.
Позаштатний кореспондент «Деталей» побував на території Курської області Росії, яку вже понад два місяці контролює українська армія, зустрівся з полоненими офіцерами РФ та чеченцями з загону «Ахмат», а також дізнався, як вдається в Суджі виживати росіянам — під обстрілами власної армії.
Російський офіцер: «фашистів» і «західних найманців» я в Україні не бачив
«Місце утримання російських полонених — військова таємниця. Його не слід розголошувати, щоб уникнути російського удару» — попередили мене українські військові перед виїздом до установи.
З початку Курської операції через пункт, в якому я побувала, пройшло понад 500 полонених. Але солдатів строкової служби (яких було особливо багато серед затриманих) вже обміняли, або переправили до спеціальних таборів, які знаходяться в різних регіонах України.
«Сьогодні у нас в країні є чотири табори для військовополонених, і, мабуть, будуватимуть ще — каже керівник цієї установи, Ігор. — Полонених дуже багато, утримувати їх ми зобов’язані відповідно до вимог міжнародного Гуманітарного права».
За словами Ігоря, зараз у довіреній йому установі утримуються 54 особи: російські прикордонники, офіцери та чеченці з підрозділу «Ахмат». «У всіх, кого до нас привозять, ми беремо відбитки пальців та зразки ДНК для того, щоб встановити, чи не причетні вони до злочинів проти громадян України: вбивств, крадіжок, актів насильства. У полон всі ці люди потрапили на Курщині, але раніше могли брати участь в агресії проти нашої країни».
Приміщення для військовополонених в установі обладнали за участю Червоного Хреста. Тому полонені утримуються в кращих умовах, ніж ув’язнені в тюрмах, де відбувають покарання громадяни України. У кожній камері для військовополонених є стіл, телевізор та електричний чайник. Затриманих виводять на прогулянки і годують тричі на день. Чеченці, які сидять в окремому приміщенні кажуть, що їжа в Україні дуже смачна. Правда один з них зізнається мені, що не їсть м’ясо — побоюється, що це свинина, яку мусульманам вживати в їжу заборонено.
«Борщ, салати, кашу їм. А м’ясо — ні» — ділиться зі мною 37-річний Арбі.
На моє прохання прокоментувати слова командира спецназу «Ахмат» Апті Алаудінова (нагадаю, що він закликав усіх чеченців, які опинилися в полоні, зводити рахунки з життям за допомогою будь-якого підручного засобу, наприклад зробленої з ложки «заточки») — чеченці, мовчки, посміхаються. Потім, один з них, 47-річний батько трьох дітей з Грозного, на ім’я Магамед, вимовляє: «Дурниця все це…». А 22-річний Акраман додає, що українці — хороші воїни, і воювати з ними складно.
«Ми не хотіли йти на війну — пояснює мені Магамед. — Служили в ОМОНі або Росгвардії. А потім нас відправили охороняти кордон з Україною в Курській області. Відмовитися ми не могли — такі у нас традиції і закони. На території України ми не воювали і нікого не вбивали». Втім, він не заперечує: серед чеченців є і ті, хто пішов воювати через гроші. «Особисто мені платили на місяць 46 тисяч рублів зарплати і 127 тисяч бойових. Для Чечні це хороші кошти. Близько 2 тисяч доларів США на місяць!»
Я згадую першу і другу чеченські війни — мовляв, хіба мало тоді горя принесли росіяни в Чечню?! Але мої співрозмовники не хочуть міркувати про це. Вони з важким зітханням опускають голови вниз. Я розумію, що бесіда закінчена.
Інша справа — полонені російські військові. Ці не проти поговорити на будь-які теми. Але себе вважають непричетними до злочинів Росії в Україні.
«Рішення приймають політики в Кремлі, а прості громадяни за вчинки влади нести відповідальність не повинні. У нас хороша країна і хороші люди.
А влада в будь-якій країні робить, що хоче…» — кажуть вони. Але визнають, що були обмануті своїм командуванням.
«Нам казали, що ми йдемо звільняти Україну від західних найманців і фашистів – розповідає офіцер з психологічної роботи Олександр, з Санкт-Петербурга. – Переконували в тому, що українці будуть нас зустрічати «хлібом-сіллю». Але фашистів чи найманців я тут не бачив. А мирні люди в Україні нас ненавидять. Вважають агресорами і окупантами».
Мобілізували Олександра у 2022 році. Довгий час він перебував у Луганській області. Але стверджує, що не брав участі в бойових діях, а займався обліком поранених і загиблих, яких було дуже багато.
«Ми на Луганщині стояли в обороні 10 місяців. А коли перейшли в наступ, десятки бійців отримали важкі поранення або загинули. Потім нас перекинули на Курщину. Сказали — на відновлення».
3 вересня в Курській області Олександр потрапив у засідку і був поранений. Провів у машині чотири доби.
«Я багато крові втратив — зітхає він. — У мене закінчилася їжа і вода. Потім прилетів снаряд і в моєму автомобілі зірвало дах. А потім я почув: «Здавайся!». Це були українські військові. Я думав, вони мене будуть бити. Але замість цього мене відвезли до лікарні. Там мене «підлатали», і тепер я — як новенький».
Російські полонені бояться потрапити до в’язниці після повернення додому
55-річний Сергій Мургін з Воронежа, військовий інженер радіозв’язку, аж до останнього року перебував «у запасі».
«Півроку тому мене викликали до командування і зробили пропозицію, від якої я не міг відмовитися – розповідає він. – Незабаром після цього потрапив до Суджі, де охороняв склади на військовій базі «Мирний». Я ж військовозобов’язаний, давав присягу, якби відмовився — мене посадили б у в’язницю».
У перші ж дні Курської операції ЗСУ Мургін з товаришами по службі покинули базу, зрозумівши: українці наступають, і утримати її не вийде. 21 день вони ховалися по селах і лісосмугах.
«Попалися ми тільки 11 вересня – згадує Сергій. — Дуже втомилися і заснули в лісочку. Українські військові прийшли і просто нас розбудили…»
Сергій Мургін, як і інші полонені, очікує обміну. Але не виключає, що після повернення додому разом з сокамерниками може опинитися за ґратами. Його слова підтверджує і старший лейтенант однієї з мотострілецьких бригад, Олег.
«У нас в Росії багато законів, які дозволять саджати у в’язницю тих, хто був у полоні» – пояснює він.
Олег народився і виріс на Уралі, закінчив Московське вище командне училище. Служив у Мурманській області, займався бойовою підготовкою солдатів строкової служби. Потім його відправили виконувати те ж завдання в Курську область.
«Бійці ЗСУ просто під’їхали до нас на броньованій техніці і запропонували здатися, — каже він. — Вибору у нас не було. Ми всі були впевнені, що на територію Росії чужа армія ніколи не зайде. Не думали, що війна може прийти в нашу країну. А Росія виявилася не готова до повноцінної військової операції українців».
— А якщо після повернення додому вам скажуть іти воювати в Україну, підете?» — запитую я в Олега.
«Тих, хто побував у полоні, воювати вже не відправлять. Якщо не посадять, відішлють у глибинку. Такі у нас в РФ правила. Але взагалі я вважаю, що цю війну треба закінчувати. Не бачу в ній сенсу. До речі, так само думає більшість російських військових».
Останній з ким я встигаю поговорити, перш ніж мене просять покинути камеру — 19-річний зв’язківець Сергій з Чити. Незважаючи на матеріальну винагороду (зарплата — 42 тисячі рублів, підйомні — 500 тисяч рублів) їхати на війну він не хотів — боявся померти. «У полон потрапив тому, що був поранений і чекав товаришів на позиціях. Думав вони приймуть бій і повернуться за мною. А вони втекли всі…», — розповідає він.
Наостанок я запитую російських військовополонених, чи відчувають вони почуття провини через те, що російська армія вторглася в Україну, зруйнувала сотні населених пунктів, вбила тисячі мирних громадян — у тому числі дітей, жінок і старих. Але розумію, що про це вони навіть не замислювалися.
ЗСУ встановлює в притулку для суджанців «буржуйки»: зима близько
Вранці наступного дня я виїжджаю разом з українськими військовими на броньованій машині з Сум (український обласний центр) в російський прикордонний райцентр, Суджу. Від Сум до Суджі «рукою подати» — 55 км. Але дорога постійно обстрілюється росіянами, і без супроводу журналістам їхати по ній заборонено з міркувань безпеки.
Ми минаємо розбитий вщент прикордонний пункт пропуску Юнаківка — Суджа. Колись шикарний автосалон, де продавали новенькі автомобілі. Руїни ресторанчика і митниці. Наш БТР впевнено долає вибоїни та ями. До вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року тут була чудова траса — але за роки війни її знищила військова техніка.
В Україні Суджу вже перехрестили в столицю «Курської народної республіки». Лінія фронту навколо міста нерівна, звуки боїв тут не стихають ні на мить. Виглядає Суджа так само, як українські міста, в яких звірствували російські окупанти — наприклад, Ізюм або Буча. Понівечені будинки дивляться на світ порожніми очницями вікон, на вулицях десятки розбитих цивільних автомобілів, на парканах написи: «Тут живуть люди». Російська армія не шкодує свої міста так само, як і українські.
«Під час штурму Суджі наші військові знищили лише дві будівлі, — місцеву адміністрацію і клуб, — в яких ховалися озброєні вороги, які намагалися чинити опір, — каже речник оперативно-тактичного угруповання «Сіверськ» Вадим Мисник. — В іншому місто залишилося цілим. Але в останні два тижні росіяни «поливають» Суджу всім, чим можуть. Ракети, «каби» (кориговані авіабомби), іранські дрони — що тільки тут не літає! Ось і перетворили місто на руїни.
Знищили вже понад 200 будинків. Той факт, що тут залишилося мирне населення, їх не зупиняє. Життя власних громадян росіян не цікавить».
Загалом, за словами прес-секретаря Суджанської військової комендатури Олексія Дмитрашківського, в райцентрі та навколишніх селах перебуває близько 2000 тисяч людей. У тому числі діти. Наймолодшій з них, Дарині, менше двох місяців.
«Прибігли до нас місцеві жителі одного з сіл і попросили допомоги, — розповідає Дмитрашківський. — Мовляв, жінка народжує, терміново потрібен лікар! Що робити? Ми викликали медиків. Вони врятували життя мамі і дівчинці, яка народилася восьмимісячною. Стабілізували їх, забезпечили памперсами і дитячим харчуванням».
Аптеки і магазини в Суджі не працюють. Люди, які залишилися в місті, розбирають товари, щоб вижити. Зв’язку, світла, газу і води — немає. Військова комендатура намагається надати допомогу місцевим жителям.
«Ми відновили водопостачання, але ворог вдарив по водонапірній вежі і осколки рознесли генератор, який качав воду. Намагалися світло підключити, але КАБ прилетів прямо в трансформаторну, — пояснює Дмитрашківський. — Зараз знову намагаємося вирішити проблеми».
Для мирних громадян Комендатура організувала притулок в одній з адміністративних будівель. Тут є підвал, в якому можна ховатися від обстрілів, і палати з залізними ліжками і перекошеними тумбочками, як у радянських лікарнях. Сюди з Сум привозять ліки і продуктові пайки — крупи, рослинну олію, цукор, хліб і воду. Тут регулярно бувають медики. Нещодавно привезли 4 буржуйки і планують завезти ще 6 — осінь, холоди вже на підході.
У притулку — близько 300 осіб. В основному старі, серед яких багато лежачих, але є і молоді люди.
Першою, кого я зустрічаю в дверях будівлі, виявляється українка з Харкова Марина Клочко. Близько 10 років тому вона вийшла заміж за росіянина і переїхала жити до нього в Суджу. Поїхати звідси додому вона може в будь-який момент. Але її хворому чоловіку — громадянину РФ в’їзд в Україну закритий, і жінка залишається з ним, незважаючи на небезпеку загинути.
«Росіяни пішли з міста 6 серпня — розповідає вона. — Ніякої евакуації місцевих жителів не було. Вони просто сказали, що скоро прийдуть українці і всіх нас розстріляють. Тому, коли зайшли українські військові, люди їх дуже боялися і ховалися. Але бійці віддавали їм свої пайки і воду. І незабаром люди зрозуміли, що боятися нічого».
Марина розповідає, що останнім часом, через почастішання обстрілів українським військовим все складніше доставляти в притулок їжу та ліки. А без них старі можуть померти.
Молоді суджанці розчаровані в Росії і хочуть отримати український паспорт
«Я хочу отримати український паспорт і жити в Україні — каже 23-річна диспетчер таксі Юлія Соколова. — Так само, як я, думають всі, у кого ще залишилася голова на плечах. Вся молодь. Як до нас ставиться наша влада, ми зараз всі бачимо: вони нас обстрілюють, ми для них не маємо ніякого значення!»
А літні люди далеко не такі відверті як молодь. І завчили стару пісню про те, що ЗСУ 8 років «бомбили Донбас». «Ми намагалися з ними розмовляти, — зітхає Олексій Дмитрашківський. — Показували їм документальні фільми, фотографії. Одній жінці, коли вона зрозуміла, що російська армія грабувала, ґвалтувала і вбивала українців, навіть стало погано від пережитого шоку. Але більшість старих так зомбовані російським телебаченням, що просто не можуть повірити в правду».
Можливо, мешканці притулку розуміють, що рано чи пізно російська влада повернеться в Суджу і просто бояться сказати «зайве». А поки на центральній площі Суджі розвивається український прапор. Якийсь жартівник вивісив тут ще й прапор «Курської народної республіки». І на асфальті перед постаментом, на якому ще два тижні тому стояв бюст Леніна, красується зроблений білою фарбою напис: «Росіяни, навчіться воювати, ваші строковики тисячами гниють у посадках!».
«Жарти — жартами, але ми розуміємо, що рано чи пізно звідси підемо, — каже Вадим Мисник. — Нехай росіяни самі розбираються, як їм далі жити. До речі, бюст Леніна ми не розбивали, він був пошкоджений вибухом дрона. Після цього ми голову бюста повернули на місце, але потім прилетів ще один дрон і пам’ятник повністю розвалився».
Довго знаходитися в Суджі через загрозу обстрілів ми не можемо. Ще хвилина, і знову сядемо в броньовану машину. У мене стискається серце через мирних росіян, які залишаються тут, у таких важких умовах. Незважаючи на те, що багато з них є жертвами російської пропаганди — вони живі люди. Україна могла б евакуювати жінок, старих і дітей із зони боїв — але зробити це не дозволяють… Женевська конвенція і міжнародне гуманітарне право. Переміщення людей із Суджанського району в умовах війни вважалося б незаконною депортацією.
Нагадаю, що на початку Курської операції Україна неодноразово офіційно заявляла, що готова надати мирним громадянам «зелений коридор» для евакуації на територію Росії. Але коли журналісти запитали про це прес-секретаря Путіна Дмитра Пєскова, той сказав, що нічого про таке не чув і евакуації не буде. Як і за часів СРСР, людське життя в Росії нічого не варте.
Доля людей у Суджі невідома
За словами військових експертів, «Курська операція» ЗСУ переслідувала дві мети: відтягнути російські війська з Донбасу, де вони продовжують тіснити українських військових, а також підвищити шанси України повернути окуповані Росією частини Херсонської та Запорізької областей шляхом переговорів. Щоправда, це лише версія — перспективи мирних переговорів між РФ та Україною туманні.
За даними ЗСУ, за останні два місяці російська армія зібрала в Курській області угруповання чисельністю понад 50 тисяч осіб і намагається витіснити українців з території РФ. Росіяни поспішають і наступають тому, що зима — близько, і вже через місяць погода не дозволить їм вести активні бойові дії. Поки що вони рівняють із землею свої ж села, що перебувають під українською армією, і скоро, мабуть, залишать «мокре місце» від Суджі.
Крім того, росіяни без кінця «кошмарять» прикордонну Сумщину та обласний центр. Тут щодня фіксують «прильоти» КАБів, дронів, іноді й балістичних ракет. Отримують поранення або гинуть десятки мирних українців. Представники ЗСУ обіцяють, що «прориву російської армії на українську територію чекати не варто — ситуація контрольована». Але визнають, що не знають, чи зможуть вижити в цьому кошмарі прості росіяни, які залишилися в Суджі та навколишніх селах.
Інна Золотухіна спеціально для сайту «Деталі».
Головне фото: AP.
У тексті — фотографії автора