Катерина Клебан: Праведниця народів світу із Західної України

Катерина Андріївна Клебан

( ? — 1982)

Звання Праведника народів світу присвоюється мужнім і благородним людям, які рятували євреїв у роки Голокосту. Дуже багато таких героїв було й в Україні. Одна з них — Катерина Андріївна Клебан, селянка із Західної України, яка в роки окупації переховувала у себе вдома єврейську дівчинку з Рави-Руської — Рузю Граф.

Розмірене життя в довоєнній Польщі

Катерина народилася на хуторі Горки біля містечка Потелич, яке зараз розташоване неподалік польсько-українського кордону. З самого дитинства вона звикла до важкої сільської роботи, проводячи цілий день у полі. Згодом, вийшовши заміж за сусідського хлопця — Якова Клебана — молода господиня почала разом із чоловіком будувати в Горках власне господарство. У 1936 році в пари народилася донька, яку назвали Марія.

За польської влади міжнаціональні стосунки в Західній Україні складалися непросто. Батько Катерини, Андрій, був поляком, мати, Ксенія — українкою, проте жодних проблем через це не виникало. У родині Клебанів панувала повна гармонія. Поруч із християнами жили тисячі євреїв. Українці й поляки замовляли в євреїв мануфактуру, а євреї, у свою чергу, приїжджали з Рави-Руської до сусідніх сіл по молоко, сир і мед.

Так Катерина Клебан познайомилася з євреєм Пінхасом Графом, який постійно купував у неї продукти. Родом він був із Дзевєнцежа, невеличкого села за десять кілометрів від Потелича. У Пінхаса та його дружини, Генi Розенгартен, була донька Розалія, або, як усі її називали, Рузя, і син Цвіка. Іноді, коли Клебанам потрібна була допомога в господарстві, Пінхаса кликали допомогти.

Біда за бідою

Лихо в спокійне й розмірене життя Клебанів, Графів та інших місцевих жителів прийшло у вересні 1939 року, коли до Рави-Руської увійшли частини Червоної армії. В одну мить люди залишилися без засобів до існування: радянська влада експропріювала приватну власність і взялася будувати щось досі небачене — «колективне господарство». До колгоспу потрапили й Клебани. Замість зарплати вони стали отримувати трохи зерна.

Так звані «перші Совєти», щоправда, протрималися недовго. Рано-вранці 22 червня 1941 року жителі Рави-Руської й Потелича почули гул літаків. Небом неслися чорні армади німецьких бомбардувальників, у далині лунали постріли. В Україну вторглися ще одні «визволителі», які за гучними словами про боротьбу з більшовицькою диктатурою приховували власні злочинні наміри.

У п’ятницю, 27 червня 1941 року, в Раві-Руській з’явився німецький патруль. Євреїв одразу почали бити — просто на вулицях, кількох забили до смерті. Через кілька днів німці організували в Раві-Руській гетто, куди поступово почали переводити і євреїв із Потелича. Усіх депортованих німці зібрали на обгородженому колючим дротом полі. Нещасним не давали ані крихти хліба.

Поле Катерини Клебан було неподалік, і вона щодня з жахом упізнавала серед в’язнів своїх сусідів та знайомих. Побачивши її, євреї стогнали: «Катериночко, кинь нам поїсти, що маєш!». Катерина не раз намагалася нишком кинути нещасним картоплину чи шматок хліба, але німці щоразу відганяли жінку від дроту.

Нова «родичка» родини Клебан

У березні 1942 року, з початком депортації євреїв Рави-Руської до табору смерті Белжець, до Катерини Клебан несподівано прийшов давній знайомий — Пінхас Граф. З’явившись на хуторі пізньої ночі, він благально промовив: «Катерино, візьми мою Рузю, живими вони нас не залишать!». Українка одразу погодилася, розуміючи, що незабаром уже не буде кого рятувати. «Давай і сина заберу», — тихо сказала Катерина. Пінхас відразу ж замахав руками: «Не можна! Він же обрізаний — одразу зрозуміють, що єврей!».

Наступної ночі Пінхас привів на хутір Рузю. Восьмирічну дівчинку в Потеличі ніхто не знав. Староста села, якому добре заплатили, видав Рузі метричне свідоцтво з фотографією. Сусідам Катерина й Яків сказали, що це їхня родичка з Рави-Руської, також на прізвище Клебан. Кілька разів уночі Рузю навідували батьки, але згодом вони зникли назавжди. Пропав і Цвика, чотирирічний брат Рузі.

У господарстві Клебанів навіть після більшовицького грабунку залишалися дві корови, два коні, кури й свині. Рузя навчилася доїти корів, доглядати за птахами й виконувати іншу селянську роботу. Потоваришувавши з Марією, дочкою Катерини, Рузя ходила з нею до лісу по ягоди, працювала на грядках і гралася з сусідськими дітьми, які навіть не здогадувалися про походження «родички» Клебанів.

Щоденна смертельна небезпека

Не встигла Рузя прожити у Катерини й кількох тижнів, як сталося велике нещастя. Неподалік від хутора жила літня єврейка-портниха на прізвисько Гопалиха. Катерина часто замовляла у неї одяг. Гопалиха, мати трьох дочок-красунь, була першокласною майстринею і любила пожартувати. Маленькій Марії вона казала: «Дитино, якщо будеш виходити заміж, я тобі пошию весільну сукню». Німці відправили Гопалиху й її чоловіка в гетто, але їхнім дочкам вдалося сховатися неподалік від хутора Клебанів. Катерина й Яків обладнали для дівчаток укриття в лісі, яке майже неможливо було знайти.

Якось вночі одна з дочок Гопалихи вирішила з якоїсь причини піти до Клебанів. Коли до їхнього дому залишалося всього кілька метрів, їй назустріч вискочив місцевий поляк. Негідник, впізнавши дівчину, схопив її й потягнув до жандармерії. Нацисти влаштували нещасній дівчині допит з катуваннями, вирвавши сережки з вух і побивши до півсмерті.

Зрозумівши, що сталося, Клебани послали доньку сховати Рузю. Господарська дівчинка відвела її в город і показала подрузі найулюбленіше місце: «Лізь там, де кури у сараї!». Рузя швидко сховалася в курятнику, а Марія ще й накрила її дошками, замаскувавши укриття. Але німці не стали ретельно обшукувати дім Клебанів, і Рузю Граф не знайшли. А от арештовану красиву єврейку більше ніхто не бачив. Зникли й дві її сестри з лісового укриття.

В умовах нацистського терору кожен день для Рузі та Клебанів міг стати останнім. Приховувати в себе єврейську дівчинку означало постійно наражати на небезпеку власну родину. Одного разу, доведена до відчаю, Катерина попросила Рузю піти й знайти собі новий дім, але вранці все одно не відпустила її. А маленька Марія заявила, що піде з дому слідом за подругою.

Допити з катуваннями в нацистських застінках

По неділях Катерина ходила до церкви, але Рузю з собою ніколи не брала. Єврейській дівчинці було до болю прикро: Марію мати водила на службу, а її — ні. Її ще змушували носити цілий день хустку, щоб сховати кучері. Але Катерина не могла поступати інакше, не тільки через випадок з пійманою поліцією дівчиною, а й через постійну цікавість сусідки. Зловісна бабка днями й ночами слідкувала, що відбувається у Клебанів за парканом.

В один зимовий недільний день за дівчиною прийшли. Ймовірно, сусідка донесла в поліцію, що Клебани під виглядом родички приховують у себе єврейку. «Все, тепер нас усіх уб’ють!», — промовила Катерина зневаженим голосом, коли Рузю вивели з дому. До чоловіка, який пас худобу в полі, жінка послала дочку. Маруся попередила, щоб Яків Михайлович додому не йшов, а по можливості де-небудь заховався. Наступного дня до Клебанів знову приїхали троє німців на санях, і цього разу забрали саму господиню.

Дочка героїні, Марія Яківна Гнідець, згадує, що німці допитували її матір і бабусю до ранку, а потім, повернувши їх на хутір, забрали й саму її. Разом з німцями, якими командував офіцер в до блиску начищених чоботях, Марія опинилася в якомусь підвальному приміщенні. Тут дівчинку зустрів поляк-перекладач, який сказав: «Дзецко, поведзь мені вшистко! Вшистко-вшистко! Ваша дівчинка — єврейка?». «Ні!», — сказала Марія. Так повторювалось кілька разів. Пояснивши зловісну усмішку, поляк протягнув Марії кілька цукерок: «Ось, спробуй, яка смакота! Скажеш правду — отримаєш більше!»

Марія мотала головою і ще раз сказала: «Це наша родичка, і вона не єврейка». Після цього поляк розвернувся і вдарив дівчинку. Марія відлетіла до стіни й сильно вдарилася головою. Потім садист-перекладач потягнув дівчинку до дверей і змусив просунути палець у дверну щілину. Повільно закриваючи двері, поляк вимагав, щоб Марія зізналася. Біль була нестерпною. Додому дівчинку привезли німці — вони були впевнені, що вона не виживе. У Марії виявили тріщину в черепі, і монахиням з місцевого монастиря довелося довго її виходжувати.

Через день-два після допиту Марії повернулась до Клебанів сама Рузя. Як розповіла дівчинка, їй допомогли світле волосся і блакитні очі, а також те, що вона добре знала християнські молитви, яким її навчила Катерина. Доказати, що вона єврейка, німці не змогли. На питання, звідки вона з’явилася в Потеличі, дівчинка відповідала, що їхала потягом, вийшла попросити їжі, заблукала і була прийнята в родину Клебанів як сирота.

По дорозі в Ерец-Ісраель

В липні 1944 року Раву-Руську та прилеглу місцевість зайняли радянські війська. Чоловіка Катерини, Якова Михайловича, призвали до армії, а сама вона залишилася з батьками, Марією та Рузею, на чолі родини. Катерина Андріївна сильно переживала за чоловіка, але в той час траплялися й радощі. Наприклад, надійшла звістка, що дві дочки Гопаліхи, які зникли з лісового укриття, вижили і стали медсестрами Червоної армії. Поки їх частина стояла у Львові, вони приїжджали до Клебанів і привозили їм дефіцитне мило та їжу, чим дуже допомогли родині утриматися на плаву.

Невдовзі до Катерини Андріївни завітали й інші гості. Одного разу, наприкінці війни, в хату постукали. На порозі стояли троє молодих євреїв, які повідомили, що в місті Рузю чекають батьки. Як би не звикла до прийомної дочки Катерина, вона була дуже рада за Графів і відпустила дівчинку з незнайомцями. Однак у Раві-Руській Рузі повідомили страшну новину: ніхто з її рідних насправді не вижив, але її готова прийняти бездітна єврейська сім’я.

На жаль, з прийомною матір’ю Рузя не ладнала з самого початку, і євреї, які забрали її від Клебанів, придумали інший варіант. Молоді люди, пов’язані з рухом «Аліят ха-ноар», який займався нелегальним переправленням євреїв на Захід, а потім – до Палестини, змогли вивезти Рузю Граф до Мюнхена.

З Німеччини дівчинку переправили до Італії, де почалися довгі місяці очікування. Через півроку, коли Рузя вже майже втратила надію, їй несподівано повідомили: «Збирайся, ми їдемо в Ерец-Ісраель!»

Вночі Рузю разом з групою інших нелегальних іммігрантів доставили в порт Метафонте, на південь Італії. Корабель був старою дерев’яною шхуною під назвою «Воїни гетто». На переповненому судні було 1457 репатріантів, з яких 37 були дітьми.

Через два тижні Рузя Граф прибула до Палестини. Англійці, однак, не дозволили висадитися і депортували всіх на Кіпр. Там Рузя пробула два місяці і, зрештою, отримала сертифікат на в’їзд до Палестини. Далі було ще одне плавання, табір Атліт і марш вглиб країни, який завершився командою: «Бачите Галілейське море? Біжіть по стежці прямо туди».

Зустріч зі рятівницею і подругою дитинства

В Ерец-Ісраель Рузя пішла вчитися в школу в кібуці Дганія, а в серпні 1949 року стала однією з засновників кібуцу Хаон. Там вона працювала медсестрою, а згодом очолила медпункт. В кібуці Рузя, яку тепер називали Шошаною, познайомилася з майбутнім чоловіком, уродженцем Литви Давидом Лапом. У пари народилося троє дітей.

У 1960-х роках Рузі Граф вдалося розшукати Катерину Клебан та її доньку Марію. Переписка з-за кордону була небезпечною, тому, отримавши від Рузі лист, Катерина Клебан не наважилася на нього відповісти. Після того, як радянська влада знову захопила Західну Україну, вона посилила репресії. Ледь дочекавшись з фронту чоловіка, Катерина Андріївна знову була змушена розлучитися з ним на довгі роки. Як ветеран війни, Яков Клебан був репресований і висланий до Сибіру. Повернувшись додому, зовсім хворий, він недовго працював у колгоспі конюхом і невдовзі помер.

Лише в кінці існування Радянського Союзу дочка Марії Яківни Гнідець, Галина та її зять Михайло, відновили переписку з Рузею Граф. Рузя приїхала до Рави-Руської, де вперше за довгі роки змогла побачити свою дитячу подругу та рятівницю – Марію Гнідець. Та була вже пенсіонеркою. Її героїчної матері, Катерини Клебан, давно не було в живих. Відважна жінка померла в 1982 році. В Раву-Руську до своєї доньки вона відмовилася переїжджати і жила до останнього дня на хуторі, де колись ховала Рузю Граф.

Меморіальний комплекс «Яд Вашем» 22 березня 1998 року удостоїв Катерину Клебан звання Праведниці народів світу. Ім’я української героїні з Потелича увічнено на Горі Пам’яті в Єрусалимі. У 2018 році українські журналісти зняли невеликий фільм про історію праведниці народів світу Катерини Клебан. Її донька, Марія Яківна, досі мешкає в Раві-Руській.

Матеріал для створення статті було надано керівницею проекту «Слово Праведника» Маргаритою Яковлєвою.