Ізраїльська військова медицина: лікар-репатріант знає її зсередини

Хірург-ортопед Олександр Лернер – один із п’яти репатріантів, яких Іцхак Герцог нагородив у листопаді за допомогу країні у воєнний час. Всю війну доктор Лернер рятував руки та ноги солдатам і цивільним. Він розповів “Деталям”, чому на цій війні так багато тяжкопоранених, як впізнає пацієнтів за шрамами і чому готовий без вагань лікувати терориста ХАМАС чи “Хізболли”.

Доктор Лернер народився на Далекому Сході в родині військового. Виріс у Вітебську, закінчив там медінститут. Працював травматологом, захистив кандидатську, у 1990 році приїхав до Ізраїлю. Підтвердив кваліфікацію і 19 років оперував найскладніші травми кінцівок у Хайфі в лікарні “Рамбам”. Потім очолив відділення в медичному центрі “Зів” у Цфаті. Олександр Лернер ще й професор, він викладає ортопедію на медичному факультеті Бар-Ілана тут же на півночі, а живе в Карміелі. Але як тільки почалася війна, він негайно запропонував свою допомогу колегам з півдня.

Олександр Лернер: “Я одразу зателефонував до лікарень Ашкелона, Ашдода та Беер-Шеви: хлопці, давайте допоможу, чим можу. Вирішили, що я їм терміново прочитаю невеликий курс про сучасні методи лікування бойової травми.

Потім був дзвінок із “Сороки”, де лежав дуже тяжкопоранений солдат. Одна нога ампутована, друга під великим ризиком ампутації. Я одразу поїхав до Беер-Шеви і прооперував його. Приїжджав потім ще кілька разів, тому що потрібна була серія операцій. Там була значна втрата тканин і тяжка інфекція. Але ми з колегами змогли не тільки врятувати ногу, але й зберегти її функції. Завдяки цьому хлопець зміг почати ходити і користуватися протезом для другої ноги. І це велике досягнення”.

— Як виглядали лікарні на півдні країни в ті дні?

— Я опинився там не одразу, не 7 і не 8 жовтня, коли лікарні зіткнулися з надмірним навантаженням. Треба сказати, що будь-яка ізраїльська лікарня навіть у мирний час готується до одночасного прийому великої кількості поранених. На такі навчання приходять солдати або школярі, які зображують кілька десятків постраждалих.

Найвідповідальніше місце, куди ставлять найдосвідченіших лікарів, це сортування. Треба вирішити, хто потребує негайної допомоги, а кого можна перевести в інший медичний заклад.

Тож кожен лікар, медбрат, санітар знав, де він має бути і що робити. Але до прийому сотень пацієнтів підготуватися неможливо. На допомогу прийшли лікарі та медсестри з відпусток, медики, які вже вийшли на пенсію. Пацієнтів, які могли почекати, переводили в центр країни. Поранених із загрозою життю оперували там же на місці.

Я допомагав колегам з Беер-Шеви, Ашдода, Кфар-Саби, їздив у “Рамбам”, у Хайфу. Хочу зазначити, що в цих лікарнях мені довелося працювати з відмінними, вмілими та знаючими лікарями з великим досвідом, які врятували сотні поранених військовослужбовців і цивільних. У себе в “Зіві” ми приймали поранених солдатів і постраждалих від “катюш” цивільних з півночі країни. Після початку операції в Лівані доводилося робити дуже важкі операції. У сучасній війні кульові поранення – рідкість. 80% або навіть 90% припадає на мінно-вибухові травми з множинними пошкодженнями.

Підкреслю, що це завжди робота великої команди. Ми разом намагалися зберегти життя, зберегти руки та ноги хлопцям — справжнім героям, які жертвували собою заради країни, заради всіх нас.

— Було важко?

— З одного боку, мені траплялися дуже складні випадки. Але в чомусь з такими пацієнтами працювати простіше, хоча це й здається парадоксальним. Річ у тім, що це молоді хлопці, які буквально вчора ще могли все. А тепер вони в лікарні і стоять перед вибором: ампутація чи череда болісних операцій і довга реабілітація. І вони готові через все це пройти, щоб повернутися до максимально повноцінного активного життя. У них дуже висока мотивація.

І поранені, і вже одужалі готові допомагати один одному. Часто, коли у мене свіжий поранений, і йому належить, наприклад, довго ходити з апаратом Ілізарова, я просто телефоную своїм колишнім пацієнтам. Іноді – ще з часів Другої ліванської. Вони завжди раді допомогти і навіть приїхати, все пояснюють, діляться власним досвідом відновлення.

— Мені хтось розповідав, що на цій війні у ЦАХАЛу хороші бронежилети і шоломи, тому набагато частіше доводиться мати справу з серйозними травмами рук і ніг. Засоби захисту рятують життєво важливі органи, а ортопедам дістається більше роботи. Це так?

— Це частина правди. Справа ще й у значному поліпшенні первинної допомоги. У цій війні ми бачили дуже важкі поранення, після яких раніше люди зазвичай не виживали.

Насамперед, це заслуга медицини переднього краю та служб евакуації. У всіх солдатів сучасні перев’язувальні засоби, всі вони проінструктовані. Відразу ж на полі бою самі солдати і польові медики зупиняють кров. Вже під час евакуації на броньованій машині пораненого підключають до апарату штучного дихання. Там же йому можуть за необхідності зробити переливання крові. Потім вертоліт, в якому лікарі продовжують надавати екстрену допомогу. В результаті виживає більше поранених, але й важких пацієнтів у критичному стані стає значно більше.

В середньому під час війни в Газі солдат опинявся в лікарні через 1 годину після поранення. Нещодавно я їздив до Німеччини на з’їзд травматологів-ортопедів, розповідав про наш досвід. І коли говорив про цю “золоту годину”, військові лікарі та спеціалісти з екстреної медицини дивилися на мене з великим подивом. Вони просто не вірили, що таке буває.

— В одному з інтерв’ю мені казали, що в Лівані буде набагато важче. Це було ще до операції «Стріли півночі». Лікарі та медбрати тоді вважали, що там ЦАХАЛу не варто розраховувати на швидку евакуацію. Так і сталося?

— Звісно, в Лівані було складніше. У «Хізбалли» велика насиченість зенітними засобами. Всі ці ПЗРК, що загрожують гелікоптерам і заважають евакуювати бійців. Тому були розгорнуті додаткові медичні бригади недалеко від поля бою, які рятували життя і стабілізували поранених перед евакуацією.

І все одно в більшості випадків солдати опинялися в лікарнях досить швидко. Ні в Другу Ліванську, ні в роки існування зони безпеки в Південному Лівані не було нічого подібного. Я знаю, про що кажу. Я 19 років працював у лікарні «Рамбам» у Хайфі. Ми лікували поранених у 1990-ті, і під час Другої Ліванської.

Нещодавно в Хайфі я йшов до потяга на станції «Бат-Галім». І тут молодий чоловік кидається на шию. Обличчя наче знайоме, але не можу згадати, хто. Питаю прямо: рука чи нога. Каже: нога. Прошу підняти штанину і по шраму одразу все згадую: «Ти командир взводу «Голані», поранений там-то і там-то». Як у нас кажуть, важка травма – це як весілля, зв’язок з пацієнтом на все життя.

— Часто спілкуєтеся з колишніми пацієнтами?

— Наша країна дуже маленька, і в цьому є свої плюси. Один з них – можливість зустріти колишніх пацієнтів і побачити, до чого вони прийшли. Я дивлюся на них і розумію, що я зробив правильно, а що міг би краще.

Один офіцер, якого я оперував, був тоді командиром батальйону десантників. Повернувся до строю, дослужився до генерала і пішов у відставку з посади командира дивізії. Тож він повністю відновився після поранення.

Під час громадянської війни в Сирії ми в медичному центрі «Зів» у Цфаті лікували поранених сирійців. Більше 1000 осіб пройшли через нашу лікарню за кілька років. Це були чоловіки, жінки, діти, учасники бойових дій, а також і цивільні. Пам’ятаю, як одного разу привезли сирійського пораненого. Він мені одразу посміхається і каже: лікарю, ти мене пам’ятаєш? Ти оперував мене рік тому. Виявилося, що після повернення до Сирії, він знову був поранений і знову потрапив до нас.

А ще були десятки тяжкопоранених сирійських дітей з ампутацією або загрозою ампутації кінцівок. І в більшості випадків ми не тільки врятували життя, але й зберегли здатність ходити.

— В Ізраїлю ж досі немає миру з Сирією

— Так. І пацієнти приїжджали залякані. В очах страх. Їх же привезли в країну, про яку їм з самого народження казали, що там вороги. А їм надавали першокласну лікарську допомогу, таку ж, як нашим громадянам. Вони, можливо, не стануть після цього великими друзями Ізраїлю. Але точно не будуть вже так люто з нами ворогувати.

Пам’ятаю, одна дівчинка років семи дуже тяжка: одна нога практично ампутована, інша просто сильно пошкоджена вибухом. Вона зовсім не говорила. Ми думали, це наслідки контузії. Але медсестри раптом почули, як вона вночі розмовляє з мамою. Виявляється, перед відправкою до Ізраїлю батько попередив її, що це країна ворогів, і що вона не повинна тут ні з ким розмовляти. Ми відновили їй ноги, подовжили кістки за методом Ілізарова. І вона йшла від нас на своїх двох. На прощання дівчинка намалювала мені картинку з квітами і написом “Лікарю, я тебе люблю”. Це вселяє деякий оптимізм.

Тоді ж до нас приїжджали багато іноземних телеканалів. На CNN і BBC рідко можна почути щось добре про Ізраїль. Але в той період неодноразово на цих каналах були дуже позитивні репортажі про нашу лікарню, про гуманітарну допомогу, яку наша країна надає громадянам країни, що вважає нас ворогами.

Одна англійська журналістка дуже цікавилася, як мені лікувати людей з ворожої країни. Я пояснив, що розумію, що якби я сам потрапив до Сирії, то навряд чи повернувся б живим. Але кров, кістки і м’язи у людей однакового кольору. І коли перед тобою лежить тяжкопоранена людина, ти думаєш не про те, з якої вона країни, а про те, як їй допомогти.

Коли почалася війна в Україні, мені стали періодично дзвонити українські колеги. Іноді прямо по відеозв’язку з операційної. Я їм радив, консультував під час операцій. І з Росії дзвонили теж. Для мене все це поранені, люди, які потребують допомоги.

— Чи стали б ви оперувати терористів ХАМАСу або “Хізбалли”?

— Якщо людина поранена, страждає, у неї тече кров, їй в будь-якому випадку треба допомогти. Я оперував і жителів палестинських територій. Не в цю війну, але раніше. Поранених дітей з Гази, з Юдеї та Самарії.

— У цю війну, напевно, і на наших цивільних часу не вистачало?

— У періоди активних бойових дій у Лівані лікарня здійснювала тільки екстрену допомогу. Але, як тільки обстановка покращилася, ми повернулися до планових операцій в повному обсязі. Працювали без перерв. Хоча пару разів нашому відділенню доводилося переходити в захищені підвальні приміщення. Операційний блок спочатку знаходиться в захищеному приміщенні. Місто Цфат часто обстрілювали “катюшами”, ми чули близькі “буми” і продовжували операції.

На півночі до недавнього часу була тільки одна повністю багатофункціональна лікарня – “Рамбам” в Хайфі. За час війни лікарні півночі країни розширили, в тому числі і наш “Зів”, відкрилася нейрохірургічна служба. Так що лікарня за цей рік тільки виросла.

— Кажуть, війна завжди призводить до прогресу в медицині.

— Війна, звісно, рухає медицину вперед. Наприклад, ми тепер навчилися ефективніше лікувати деякі поранення. Знаємо, як краще допомогти людям після важких виробничих травм і дорожніх аварій. Нашим досвідом цікавляться в різних країнах, оскільки існує загроза воєн, терористичних актів. Я вже згадував недавню лекцію в Німеччині. Тепер мене кличуть виступити у Відні.

Я й сам багато чому навчився. Адже в травматології ніколи не буває двох повністю ідентичних випадків. Навіть дві ноги однієї людини завжди різні.

— А що саме ви розповідаєте іноземцям і своїм студентам в Бар-Ілані? У вас є якісь авторські хірургічні методики?

— Коли тяжкопоранений потрапляє до лікарні, час дорогий. І важливо зробити необхідний мінімум, щоб врятувати життя і зберегти руку або ногу. У таких випадках я часто використовую такий метод, як тимчасове укорочення кінцівки. При лікуванні особливо складної травми, зі значною втратою кісткової та м’язової тканини іноді краще зберегти і з’єднати те, що залишилося. Нехай нога або рука тимчасово буде коротка і викривлена, зате оперативне втручання буде швидким і менш травматичним. А це критично важливо при лікуванні нестабільного пацієнта, де тривала операція може становити загрозу життю.

А потім ми починаємо відновлювати довжину методом Ілізарова. Витягуємо кістку на 5, на 6 іноді на 10 см. Це ціла серія операцій. Ось і зараз після 2 місяців перемир’я у нас доліковуються пацієнти і проводяться відновлювальні операції.

Я намагаюся просувати цю методику та інші свої знання. Опублікував кілька книг про сучасні методи лікування важкої травми, включаючи бойові пошкодження, англійською. Деякі з цих книг рекомендовані для медиків в арміях країн НАТО.

Багатьом солдатам ЗСУ вдалося врятувати кінцівки завдяки таким підходам. Та й пораненим російським солдатам теж. Повторю, тяжкопоранена людина для мене – це, насамперед, людина, яка потребує допомоги.

Хотілося б, щоб швидше настав мир, щоб наші солдати-герої та заручники повернулися додому, щоб бойові травми залишилися б тільки в медичних підручниках. Адже нам і в мирний час цілком вистачає роботи.

Автор: Микита Аронов

Фото: прес-служба ЦАХАЛу