Ізраїль воліє тримати сирійський і ліванський фронти в напрузі
Дії Ізраїлю останніми днями викликають запитання щодо його справжніх намірів у Лівані та Сирії. Формально мета всіх цих кроків — продемонструвати рішучість усунути загрози безпеці Ізраїлю.
До таких кроків належать ліквідація начальника штабу «Хізбалли» Хайтама Алі Табатабая, щоденні удари по так званих цілях у Лівані, підготовка до наземної кампанії та арешт сирійських активістів на сирійських Голанських висотах, що переріс у повноцінний бій. Але будь-хто, хто намагатиметься звести ці події до їхніх базових складових, зіткнеться з труднощами у спробі знайти послідовну політику чи чітку стратегію. Логічна нитка веде до однієї небезпечної мети — утримувати Ізраїль у постійному стані війни, що слугує політичним інтересам уряду та його лідера.
Стратегічні переваги Ізраїлю на півночі
Ізраїль має стратегічні переваги на північних кордонах, яких у нього немає в секторі Газа. Уряди Лівану та Сирії послідовно й публічно демонструють небажання воювати з Ізраїлем. І це не просто гарні слова для ізраїльської та американської аудиторії.
Ліван підписав угоду про припинення вогню з Ізраїлем, а президент Жозеф Аун наполягає на базовому історичному принципі — зосередженні всіх видів озброєння винятково під контролем держави. Уряд у Бейруті вперше в історії доручив Ліванській національній армії конфіскувати зброю недержавних структур, починаючи з «Хізбалли» та палестинських організацій. Ліванська армія вже займається цим на півдні країни, однак темпи роботи далекі від тих, що задовольняють Ізраїль. Малоймовірно, що армія завершить місію до кінця 2025 року — встановленого терміну.
Аун пояснює повільні темпи прагненням уникнути збройних зіткнень між армією з її обмеженими можливостями та «Хізбаллою», яка й досі має значний арсенал, здатний загрожувати не лише Ізраїлю, а й ліванським громадянам та самій армії. Натомість Ізраїль і США вважають, що військовий тиск і погрози війною змусять президента Лівану відмовитися від тактики політичного діалогу з «Хізбаллою» та перейти до прямого протистояння.
Та військовий тиск несе в собі оперативні й політичні суперечності.
Вимоги Ізраїлю та США
Переважна більшість операцій Ізраїлю в Лівані — це авіаудари. Також Ізраїль контролює п’ять ділянок обмеженої цінності на півдні Лівану — частково як розмінні монети на переговорах. Водночас Ізраїль і США незадоволені процесом переговорів щодо гарантій безпеки, демаркації кордону та звільнення ліванських ув’язнених.
Вони вимагають:
•прямих переговорів;
•зміни складу комісії з моніторингу припинення вогню — включення до неї ліванських політиків, а не лише військових і експертів;
•приєднання Лівану до «Угод Авраама».
Ці цілі ґрунтуються на проєкті, представленому близько двох місяців тому спецпосланником президента США Дональда Трампа з питань Сирії та Лівану Томом Барраком.
Він запропонував:
•щоб Ізраїль на два місяці припинив удари по Лівану;
•за цей час провести переговори з усіх питань;
•розпочати демаркацію сухопутного кордону;
•визначити межі демілітаризованої зони на півдні Лівану;
•у разі прогресу — поступове виведення ізраїльських військ з п’яти ділянок і дозвіл мешканцям повернутися.
Баррак стверджує, що Ізраїль відхилив цю пропозицію.
Позиція «Хізбалли» та політика Лівану
«Хізбалла» й надалі відмовляється від повного роззброєння. Водночас її генеральний секретар Наїм Касем неодноразово підкреслював, що угода передбачає: «лише ліванська армія та сили безпеки можуть діяти на півдні Лівану». У його трактуванні це не зобов’язує «Хізбаллу» роззброюватися в північних районах країни або погоджуватися на демілітаризовану зону.
Однак уряд Лівану взяв на себе значно ширші зобов’язання. Він ухвалив принцип єдності збройних сил під суверенітетом держави та зобов’язався:
•знищити виробничі потужності «Хізбалли»;
•зібрати її зброю по всій країні.
Президент Аун чітко дав зрозуміти секретарю Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані, що не має наміру відмовлятися від цього принципу, і очікує, що Іран допоможе в його реалізації та змусить «Хізбаллу» співпрацювати з державою.
Сирійський глухий кут
Ситуація в Сирії подібна за своєю асиметрією. Ізраїль не дозволяє сирійській армії розміщуватися на південних Голанських висотах, заявляючи, що діє з метою запобігання закріпленню там терористичних організацій. Тим часом переговори з питань безпеки між Ізраїлем і Дамаском зайшли в глухий кут.
На відміну від Лівану, сирійський уряд веде прямі переговори з Ізраїлем. Президент Ахмед аш-Шараа навіть заявляв (хоч і розпливчасто), що готовий приєднатися до «Угод Авраама» «за відповідних умов».
Сирійська армія все ще перебуває на етапі формування. Десятки збройних формувань не увійшли до її складу; ізоляціоністські сили — друзькі та бедуїнські збройні угруповання, ісламістські об’єднання — і далі діють на півдні Сирії, у районах, які Ізраїль вважає зонами свого інтересу.
Ізраїльська військова присутність створює атмосферу прямої окупації, яка може перерости в інтифаду — цей термін уже з’являється в обговореннях у місцевих громадах.
Як і в Лівані, для Ізраїлю критично важливо дозволити сирійській армії розгорнутися в регіоні, щоб вона могла стати партнером у придушенні ворожих організацій.
Та Ізраїль ставиться з підозрою до уряду аш-Шараа, попри його визнання з боку арабського світу, міжнародної спільноти й особливо США.
Ізраїль вимагає:
•щоб Сирія діяла проти організацій на півдні Голан;
•щоб територія на південь від Дамаска була роззброєна;
але при цьому не дозволяє Сирії розгорнути там свої сили і не пояснює, хто саме має боротися з терористичними угрупованнями, що виникають.
Тим часом, поки окупація створює ілюзію ефективної «зони безпеки», Ізраїлю варто було б винести уроки з попередніх «зон безпеки» в Лівані та з ситуації в секторі Газа.
Цві Барель, «ХаАрец»
Фото: AP Photo / Hassan Ammar
