Ізраїль стирає Газу? Поки що саме вона стирає нас з карти світу
Зовсім скоро Ізраїль благатиме про припинення вогню в Газі. Те, чого ще можна було досягти — і що не менш важливо, показати — хай навіть не як перемогу, але хоча б як здобуток, розсиплеться на дрібні уламки, з яких навіть майстер фотошопу на кшталт Нетаньягу не зможе скласти картину тріумфу.
Невдовзі ми дійдемо до «цивілізованих» країн світу, таких освічених у власних очах, які відіграватимуть вирішальну роль у зупинці війни. Але передусім давайте поглянемо всередину, на самих себе: чи пам’ятаєте дух добровольства й мобілізації в перші дні?
Пам’ятаєте, як ізраїльські туристи й студенти заповнювали всі можливі місця в літаках, що поверталися додому, ще до того, як повістки в армію встигали дійти до їхніх адрес в Ізраїлі?
Пам’ятаєте, як волонтери з цивільного населення діяли пліч-о-пліч, незалежно від віросповідання чи політичної позиції, щоб допомогти солдатам і евакуйованим — спершу з півдня, потім і з півночі?
Сьогодні рух пішов у зворотному напрямку, особливо якщо говорити про резервістів. Попри спроби виставити напоказ бійців, які нібито вимагають перемоги за будь-яку ціну, на кожного такого припадає з десяток інших, які вже повернулися до подорожей світом, до навчання за кордоном — а ті, хто залишився в Ізраїлі, намагаються лавірувати й уникати нових викликів до армії: медичні звільнення, психіатричні довідки й тому подібне.
Армія оборони Ізраїлю щосили намагається показати іншу, оптимістичнішу картину з високими показниками явки резервістів, але навіть там неофіційно визнають: бажання служити в резерві знижується.
Той, хто думає, що на цьому все зупиниться, — помиляється. Незабаром ми побачимо і падіння добровільної мотивації вступати до бойових підрозділів. Тимчасово це можна буде замаскувати — розширивши коло призову й перетворюючи напівбойові частини на бойові — але з часом цифри оголять правду.
Зловживання довірою
Як ми дійшли менш ніж за два роки від загального волонтерства на всіх фронтах до стриманого небажання служити й ухилення? Уже за це одне прем’єр-міністр мав би понести відповідальність — можливо, не в суді, але перед судом історії. За підрив широкої суспільної довіри, яку йому було надано, за руйнування того єднання, коли всі прошарки ізраїльського суспільства стояли пліч-о-пліч. Він усе це зневажив, усе це розчинив. Поки він бурмоче про «повну перемогу», повної перемоги досягнуто лише над духом народу Ізраїлю.
У всьому світі — у зовсім різних столицях — відбувався подібний процес: шоковані подіями 7 жовтня світові лідери один за одним поспішали до Ізраїлю. Джо Байден, останній «сіоністський» президент США, чиє ім’я ще довго згадуватимуть у контексті невдячності, яку Ізраїль виявив до його спадщини, буквально врятував країну від значно масштабнішого удару одним словом — Don’t — підкріпивши його перекиданням американських військ у регіон.
Це була справжня допомога, набагато значущіша за цирк у Фордо, який влаштував його наступник. Але якщо першого тут лише ображали, то другого — нагородили «рекомендаційним листом» на Нобелівську премію миру. Ворон ворону…
Не тільки Байден поспішав на допомогу. Те саме робили президент Франції, прем’єр-міністр Великої Британії, канцлер Німеччини — і майже кожна країна (крім Росії та Китаю), яка має вагу в ухваленні міжнародних рішень.
Можна твердити, що вони надто поспішили з висновками. Можна сказати, що їм складно зрозуміти, що означає намагатися вижити в настільки ворожому оточенні, яке змушує діяти методами, неприйнятними в Західній Європі чи Північній Америці. Але безсумнівне одне: ми змарнували той кредит довіри, який нам видали в іноземній валюті.
Чому все це сталося? Тому що у прем’єр-міністра — задовго до того, як стало відомо, що його канцелярія частково функціонує як троянський кінь, фінансований катарськими грошима, — був і залишається єдиний компас: політичне виживання. Якщо це збігається з інтересами Ізраїлю (наприклад, як у випадку атаки на Іран) — чудово. Якщо ні — як у випадку з Газою — то навіть життя солдатів ЦАХАЛу, які гинуть даремно у безглуздих маневрах, для нього — прийнятна ціна. Головне — зберегти крісло.
Навіть коли армійське командування благає надати додаткові сили, він зачиняє перед ними двері, переводить мільярди на підтримку ультраортодоксів в обмін на їхню організовану відмову від служби, знімає з посади голову комісії, якого сам і призначив. Усе — заради крісла.
З тієї ж причини він іде назустріч побажанням двох партій, що йшли єдиним списком (і сам він — їхній хрещений батько): однієї — спадкоємиці расистської спадщини «каханістського» руху, й іншої — такої, що навіть не долає виборчий бар’єр.
Їхня маргінальна вага в суспільстві не заважає їхнім представникам волати так, ніби вони досі в опозиції: скажімо, Оріт Струк — однією рукою залишає заручників, а іншою вимагає перемоги. І це при тому, що уряд (а отже й ЦАХАЛ у Газі) реалізує саме її політику.
Інший міністр говорить про стирання Гази й її юдаїзацію — фактично перетворюючи кожного військовослужбовця на воєнного злочинця. Не на захисника своєї країни, а на учасника армії, чия мета — знищення іншого народу й проведення етнічної чистки, за підсумком якої Газа має стати єврейською.
Із держави — в гетто
Парадокс: що голосніше виють міністри (опозицію ми вже й не рахуємо — такої жалюгідної групи в ізраїльській політиці ще не було), то гіршою стає ситуація на місцях. Міжнародний тиск посилюється, а реальні санкції — ті, що раніше застосовувалися лише до демонізованих режимів — уже не за горами. Якщо їх буде введено, Ізраїль втратить одну з ключових опор своєї безпеки: міжнародну співпрацю в галузі передових наукових досліджень, військові аспекти яких уже сьогодні помітні на полі бою.
Наступного тижня виповниться 22 місяці з початку війни — і досі знаходяться ідіоти (по-іншому не скажеш), які вірять, що посилення військового тиску на ХАМАС призведе до його поступок за столом переговорів… Скільки ще разів нам продаватимуть цю нісенітницю?
Реальність на землі — зовсім інша. Учора кабінет міністрів обговорював окупацію Гази. Якщо хтось серйозно вважає, що Ізраїль зможе це здійснити й при цьому не бути вигнаним з міжнародної спільноти, не перетворитися на глобальне гетто — нехай встане.
Щодня ми дедалі ближче до цього. Щодня стираються навіть ті нечисленні успіхи, яких було досягнуто на полі бою. Щодня зростає впевненість «переможеного» ХАМАСу.
У нього росте апетит. Те, що можна було завершити ще рік тому — з прийнятним периметром безпеки й виживанням ХАМАСу в зниженому профілі, з угодою, яку можна було б подати як своєрідну перемогу Ізраїлю, — зникає зі столу переговорів.
Ізраїль наближається до дня, коли благатиме врятувати його від самого себе, коли держави світу — ті самі, кого так легко було звинуватити в антисемітизмі — почнуть створювати механізм, який дозволить укласти бодай якесь пристойне перемир’я.
Хто б міг повірити, що ми дійдемо до такого — після майже двох років війни між наймогутнішою армією регіону й терористичною організацією без танків, літаків та артилерії?
Ізраїль, можливо, й не говорить про перемир’я — але потребує його як повітря.
Автор: Нір Кіпніс
Джерело: Walla
Фото: AP Photo / Leo Correa
