Ізраїль перейняв у Росії та Ірану огидну практику призову мігрантів
Машіду Ахмадзаю було 17 років, коли в розпал громадянської війни в Сирії він втік звідти до Греції. У своїх свідченнях Human Rights Watch у 2015 році він сказав, що родом з Афганістану і втік звідти до Ірану, де прожив чотири роки як нелегальний мігрант.
Ахмадзай, один із приблизно 3 мільйонів афганських біженців, які попросили притулку в Ірані, працював на будівництві, поки його та його двоюрідного брата не заарештувала поліція Тегерана. Поліція відправила їх на військову базу, де іранські офіцери оцінили їхню фізичну форму та придатність до бойових дій, як і багатьох інших афганських біженців.
Ахмадзай, якому тоді було 20 років, виявився одним із «щасливчиків», визнаних придатними. Його двоюрідного брата, якого визнали непридатним до військової служби, депортували до Афганістану. «Вони не залишили нам вибору, — каже Ахмадзай. — Вони змусили нас тренуватися і воювати. Вони сказали: «Ви будете битися в Сирії і станете мучениками, і це добре»».
В історії Ахмадзая немає нічого незвичайного. Тисячі афганських біженців вступили до ополчень, які Іран надав для допомоги сирійському режиму у війні проти повстанців. Багато з них у ході бойових дій були вбиті або поранені.
Деякі приєдналися до існуючих ополчень і билися разом із прихильниками президента Сирії Башара Асада. Інші за допомогою Ірану створили власну бригаду «Фатеміюн», яка стала однією з ударних сил сирійського режиму. Вона діяла під іранським командуванням, з іранською підготовкою та фінансуванням.
Афганські біженці, яким вдалося уникнути насильницького призову в Ірані, розповідали, що в обмін на «добровільну» участь у сирійській громадянській війні іранський уряд обіцяв їм право постійного проживання і навіть пропонував громадянство, а також зарплату в 300-400 доларів на місяць. Насправді «добровільним» це не було. Усіх, хто відмовлявся приєднатися до бойових дій у Сирії, депортували назад до Афганістану, де на них чекали тривалі тюремні строки або навіть страта.
Іран не єдина країна, яка виявила, що біженці та нелегальні іммігранти — це військовий ресурс. Туреччина створила в Сирії повстанські ополчення, які служили інтересам Анкари, в тому числі Вільну сирійську армію, яка була військовим ядром сирійського повстанського руху і в підсумку стала найбільшим ополченням, що протистояло режиму. Пізніше Туреччина завербувала тисячі ополченців і відправила їх воювати в Азербайджан, Лівію, а останнім часом, очевидно, і в Нігер.
За даними правозахисних організацій, у 2020 році Туреччина відправила близько 20 тисяч сирійських найманців на поля битв в Азербайджан і Лівію через турецьку компанію Sadat, яка визначає себе як приватну військову консалтингову компанію. Ці найманці функціонують як паралельна армія поряд з офіційною турецькою армією, подібно до того, як це робила група «Вагнер» у Росії.
Для цієї мети були завербовані не лише сирійські ополченці. Цивільні особи, які проживають в окупованих Туреччиною районах Сирії, також повідомляли, що у вербувальних пунктах, відкритих приватними турецькими компаніями, пропонувалися привабливі пропозиції, включаючи зарплату від 1500 до 2000 доларів на місяць і обіцянку постійного проживання або громадянства в Туреччині. Усі, хто вважався фізично придатним, проходили коротку підготовку на турецьких базах, а потім відправлялися на фронт в Азербайджан або Лівію.
Аналогічні або навіть кращі умови зараз пропонують людям, готовим воювати в Нігері. Офіційно вони служать у силах безпеки, охороняючи президента Нігеру. На практиці вони б’ються з його ворогами.
Новобранцям, відправленим до Лівії для допомоги офіційному уряду у війні проти сепаратиста генерала Халіфи Хафтара, обіцяли, що вони не братимуть участі в бойових діях, а служитимуть як своєрідна «прикордонна поліція» та сили безпеки, охороняючи різні об’єкти, і що якщо вони й братимуть участь у бойових діях, то разом із турецькими військами.
Але коли вони прибули на фронт, то виявили, що там немає турецьких військ, а є лише штабні офіцери та інструктори, які не брали участі в боях. Багато грошових обіцянок, даних їм, також залишилися лише на папері. Щомісячні виплати, які вони отримували, зазвичай становили лише третину від обіцяного.
Поранених бійців відправляли назад до Сирії, часто без будь-якої компенсації, а умови їхнього життя були далекі від тих, на які вони розраховували при вступі на службу. Деякі новобранці казали, що добровільно пішли в армію, щоб підтримати свої сім’ї в Сирії, але інші стверджували, що їх змусили піти в армію через погрози вербувальників на адресу їх самих та їхніх сімей.
Росія теж виявила невикористаний військовий потенціал біженців і шукачів притулку, а також ув’язнених. У 2022 році Росія, за повідомленнями, направила 500 сирійських бійців на поля битв в Україні, причому більшість з них були звичайними сирійськими солдатами, яких Асад як «добровольців» відправив на допомогу Путіну.
Намагаючись зібрати побільше живої сили, Москва почала чинити сильний тиск і на інші групи населення Росії, щоб змусити їх записатися в армію, — в тому числі на студентів та іноземних робітників, зокрема, з африканських країн.
Ці люди повідомляли, що російська влада погрожувала відкликати їхні навчальні або робочі візи, якщо вони не підуть в армію і не візьмуть участь у бойових діях. Погрози супроводжувалися такими привабливими пропозиціями, як бонус за вербування в розмірі 5000 доларів, щомісячна зарплата в 2000 доларів і швидкий шлях до отримання громадянства.
В Ізраїлі резервуар потенційних рекрутів, що складається з шукачів притулку, біженців та іноземних робітників, набагато бідніший, ніж у Росії, Туреччині та Ірані. В Ірані проживають 3 мільйони афганців, у Росії — 6 мільйонів іноземних громадян, а в Ізраїлі — всього близько 30 тисяч шукачів притулку.
Однак потреба в зборі «альтернативних військ» буде тільки зростати в міру продовження війни і різкого скорочення людських резервів. Репортаж Яніва Кубовича і Бара Пелега про використання африканських шукачів притулку у війні в Газі показує, що іранські, російські та турецькі методи вербування були вивчені і тепер застосовуються в Ізраїлі, який, очевидно, приєднався до клубу країн, що покладаються на найманців поряд зі своїми регулярними збройними силами.
Як і в Тегерані, Дамаску та Москві, потенційним рекрутам в Ізраїлі пропонують хорошу зарплату і можливість отримати право постійного проживання. Але на відміну від «звичайних» найманців, чий стимул виключно фінансовий, як, наприклад, сотні колумбійських бійців, покликаних у 2015 році Об’єднаними Арабськими Еміратами для боротьби проти хуситів у Ємені, вербування і направлення біженців і шукачів притулку — не просто угода між замовником і постачальником послуг.
Біженці та шукачі притулку в Ізраїлі, як і їхні афганські товариші по нещастю в Ірані або іноземці в Росії, — це населення, що перебуває у вразливому становищі, навіть якщо у них нібито є можливість відхилити «пропозицію про призов». Неважко уявити, який страх має відчувати шукач притулку, коли його «запрошують на бесіду» з кимось зі служби безпеки, і які покарання можуть на нього чекати в разі відмови.
Автор: Цві Барель
Джерело: «ХаАрец»
Фото: AP Photo Hassan Ammar
