Ізраїль окупує Газу? Цього разу Нетаніягу має на увазі те, що говорить
Критики прем’єр-міністра Біньяміна Нетаніягу схильні зневажливо відкидати його промови та публічні заяви, бачачи в них порожні висловлювання, покликані задовольнити потреби політичного моменту. Рефлекторні відповіді можна написати практично самостійно: брехун, шахрай, слуга Ітамара Бен-Гвіра та Бецалеля Смотрича. Зазвичай вони припускають, що прем’єр-міністр не має плану, а якби й план був, то він не зміг би його затвердити.
Але якщо Нетаніягу не більше ніж робот, запрограмований у Майамі, чи футбольний м’яч, який штовхають Білий дім та «Єврейська міць», то в чому саме він винен?
Нетаніягу завжди ховався за впливовими фігурами, вважаючи за краще здаватися безхребетним і не бажаючи ухвалювати рішення щодо спірних питань. Завжди знайдуться Сара та Яїр, американський президент, коаліція та силові структури, які візьмуть на себе всю критику замість нього. Немає сумнівів, що його звичка ухилятися від відповідальності зміцніла з тих пір, як він привів Ізраїль до катастрофи 7 жовтня та війни на виснаження в Газі і на півночі країни. Але замість того, щоб піддаватися на витівки прем’єр-міністра, було б розумно просто прислухатися до нього та зрозуміти, куди він рухається.
З того моменту, як Нетаніягу оговтався від шоку, спричиненого початком війни, він послідовно проводив свою політику «наступного дня» – відновлення ізраїльської окупації сектору Газа. Як він заявив у грудні минулого року, «після того, як ми знищимо ХАМАС, Газа буде демілітаризована під контролем ізраїльських сил безпеки, і там ніколи не буде іншої організації, яка загрожує нам та навчає своїх дітей терору».
У лютому він додав до свого репертуару гасло «повна перемога», яке часто викликало глузування та пародії. Але чи має Нетаніягу на увазі те, що говорить, а саме завоювання Гази, вихнання багатьох її палестинських жителів в арабські та європейські країни і відновлення єврейських поселень? По суті такий сценарій відповідає початковому пункту основних установок нинішнього уряду: «Єврейський народ має виняткове і незаперечне право на всю територію Землі Ізраїлю».
Важко стверджувати, що це лише розмови. Військові дії Ізраїлю в Газі сприяють всьому цьому: вигнанню жителів Гази, руйнуванню міст і селищ, утрудненню доставки продовольства та палива біженцям, поділу сектора на дві половини та створенню баз ЦАХАЛу, а також поступовому входженню в Рафіах. Військове управління, яке зараз пропонує Нетаніягу (як зазвичай, прикриваючись своїм військовим секретарем генерал-майором Романом Гофманом, «який написав лише приватний документ»), є ще одним етапом операції з «іудаїзації Гази».
У той час, як праві відкрито говорять про другу Накбу в Газі, противники уряду втішають себе тим, що це месіанська фантазія, якій ніколи не судилося збутися. Вони розраховують, що «світ» не дозволить Ізраїлю влаштувати «другу проблему палестинських біженців», як у назві канонічної книги Бенні Морріса про війну 1948 року.
Безперечно, міжнародне співтовариство на чолі зі Сполученими Штатами рішуче виступить проти постійної ізраїльської окупації і, звичайно ж, проти етнічного чищення палестинського населення та заміни його єврейськими поселенцями. Погрози видачі ордерів на арешт Міжнародним кримінальним судом у Гаазі та заморожування постачання боєприпасів з Америки спрямовані на те, щоб утримати Нетаніягу від того, щоб іти до кінця.
Але Нетаніягу добре розуміє історію і знає, що американці щоразу виступали проти дій, які Ізраїль вважав вкрай важливими, і зрештою поступалися перед ізраїльською впертістю. Так було зі створенням держави у 1948 році, розвитком атомної станції в Дімоні, створенням поселень на Західному березі, а сьогодні – з операцією у Рафіасі.
У кожному разі, Ізраїль слухав американців і робив усе навпаки. Так само, як зараз Нетаніягу «слухає» емісарів президента США Джо Байдена, які допитуються в нього про «повернення Палестинської автономії до Гази». Для нього розмови про угоду щодо повернення заручників в обмін на припинення вогню та вихід Ізраїлю з Гази – лише спосіб згаяти час, поки світ не звикне до нової реальності, яку він створює в Газі, – так само, як світ навчився приймати результати громадянської війни у Сирії.
А що якщо Бені Ганц, надія протестувальників на вулиці Каплан, справді залишить військовий кабінет і стане на чолі руху, як російський Олексій Навальний чи Жанна д’Арк у середньовічній Франції?
Проблема з цим сценарієм полягає не тільки в нездатності Ганця звалити уряд і змусити провести дострокові вибори або в його поступливому характері, а й у його позиції щодо Гази. Як він ще раз продемонстрував у «ультимативній промові», Ганц підтримує політику уряду, в якому він засідає. Він також закликає до ізраїльського контролю у сфері безпеки у Газі – як на Західному березі – і виступає проти ХАМАСу та Махмуда Аббаса.
Різниця між Нетаніягу та Ганцем полягає в тому, що останній хоче «вести дискусії», а Нетаніягу – ні. Міністр оборони Йоав Галант сміливіший, ніж Ганц, у своїх публічних заявах і критиці Нетаніягу, але і він підтримує продовження війни. Його опозиція військовому управлінню в Газі ґрунтується на фінансових та кадрових міркуваннях, а не на вірі в те, що окупація зашкодить Ізраїлю.
І ось Ізраїль впевнено рухається до скасування розмежування 2005 року та повернення до Гази у дусі обіцянок Нетаніягу та надій його партнерів щодо коаліції. “Звісно, чому я не зрозумів цього від початку? Наша власна Хірбет-Хіза, – писав Самех Їзхар, – проблеми житла, проблеми абсорбції!” («Хірбет-Хіза» – історико-фантастичний роман ізраїльського письменника Самеха Їзхара, опублікований в 1949 році, оповідає про вигнання жителів вигаданого села Хірбет-Хіза, практично являючи собою образ усіх арабських сіл, жителі яких були вигнані під час арабо-ізраїльської війни 1948 року, подій, які палестинці називають «Накба»). Самех Їзхар продовжує: «Ура, є житло, абсорбція! Ми відкриємо кооперативний магазин, відкриємо школу, можливо, навіть синагогу… Хай живе івритська Хіза! Хто б міг подумати, що існувала Хірбет-Хіза, яку ми спустошили та забрали собі. Ми прийшли, ми стріляли, ми палили, ми підривали, ми виганяли та відправляли у вигнання».
Пора починати писати чернетку продовження. Можна лише припустити, що цього разу синагога буде збудовано раніше, ніж кооперативний магазин.
Джерело: Алуф Бен, «ХаАрец»
Фото: Maayan Toaf, GPO
