Ізраїль на вістрі битви ідеологій: Америка, Китай і майбутнє світового порядку
Я народився в Росії, де прожив 26 років — і в провінції, і в Москві. Я прожив в Ізраїлі 8 років і досі, навіть перебуваючи в США, вважаю себе передусім ізраїльтянином. Останні три з половиною роки я — в США. Жив у Нью-Йорку, Вашингтоні, тепер — у Маямі. Це дозволило мені побачити світовий порядок з трьох різних «дзвіниць». За інших життєвих обставин і з іншим досвідом я навряд чи дійшов би до цих умовиводів, а прочитавши подібні, поставився б до них з високою долею скептицизму.
Острів США
США в ідейному сенсі — острівна держава. Вона всю свою історію є аутгрупою по відношенню до всього світу, починаючи з Європи. Сама ідентичність американців сформувалася на тлі протистояння метрополії під час Війни за незалежність, і досі залишається ідентичністю боротьби за власне безальтернативне розуміння того, як бажано жити. Що таке добре, а що погано. Боротьби за право не лише визначати, але й поширювати власні цінності (що було частиною місіонерської протестантської моралі колоністів).
Америка в перше століття свого існування з точки зору ідентичності — це альтернатива авторитарній британській монархії, ідеологічно створена на основі найпрогресивніших для того часу європейських ідей Епохи Просвітництва. Однак, коли Війна за Незалежність закінчилася і американці побачили, що власних відмінностей у них більше, ніж спільного, почалося буріння в скороварці плавильного котла, що закінчилося вибухом Громадянської війни. І якщо перша Війна за Незалежність йшла за право бути Америкою, то громадянська Війна велася вже за право вважати Америкою той чи інший набір цінностей, укладів і характеристик. Переможна модель стала домінуючою на 200 років вперед, хоча й з деякими ключовими змінами в процесі.
В результаті Громадянської Війни на світ з’явилася американська політична нація та її дітище — чинна конституція США, прийнята 237 років тому. Вся подальша історія американської ідентичності — це історія антагонізму з тими, хто здається американцям достатньо небезпечним і сильним, щоб загрожувати їхньому власному способу життя і цій самій ідентичності, устрою їхнього життя, конституціоналізму.
Війни — як поворотні моменти Історії: від незалежності до наддержави
Так, американці вступили в Першу Світову війну з Німеччиною після того, як британці перехопили знамениту телеграму німецького міністра закордонних справ, у якій Німеччина пропонувала військовий союз Мексиці, щоб та змогла відвоювати частини Техасу, Аризони та інших територій. Але це не єдина причина. Була й ідеологічна: президент Вільсон тоді вперше сказав, що американці повинні битися в Європі за демократію. Проти автократичної монархії німців під управлінням імператора. «Світ повинен стати безпечним для демократій». Зараз ця набридла риторична зв’язка здається банальністю, навіть іноді брехнею, але в момент появи на світ то був виклик.
Друга Світова війна для американців в ідейному сенсі — це війна Добра зі Злом. З Німеччиною все зрозуміло без пояснень. А от японці напали на США на тлі досить успішних спроб захопити практично весь регіон (якщо відкласти вбік економічні передумови). В ідеологічному сенсі це була війна абсолютистського монархічного імперіалізму проти демократії. Так це подавали газети. Така риторика лунала з вуст державних діячів.
Після перемоги у Другій Світовій війні почався довгий період Холодної війни, де антагоністом американської ідентичності та способу життя став комуністичний Радянський Союз. Протестантська етика і місіонерська мораль з особистою відповідальністю за все перед Богом плюс священним правом власності — проти колективістського комунізму, атеїзму і «світової революції». Цей антагонізм, мабуть, був найбільш контрастним з точки зору ідеології. І хоча війна світів закінчилася перемогою США, сьогодні ми бачимо відголоски цього конфлікту і відвертий реваншизм комуністів практично по всьому світу. Вони з’являються, як партизани-повстанці, і продовжують боротьбу зсередини.
Після «кінця історії»
Після «кінця історії» за Фукуямою, тобто після закінчення Холодної війни, почався тривалий період відсутності очевидного зовнішнього антагоніста. Американці залишилися самі. Вони повернулися з поля бою, подивилися в дзеркало так само, як після Війни за Незалежність, і побачили там накопичені суперечності та повну відсутність симетрії. За відсутності очевидного зовнішнього ворога практично чотири десятиліття аж до наших днів Америка була зайнята внутрішнім громадянським протистоянням за право визначати, що ж таке Америка сьогодні, «200 років потому», і хто такі американці.
Тільки цього разу замість очевидних колективних «Півдня» і «Півночі» протистояння проходить між численними новими групами американців, об’єднаних за різними ознаками. Ця війна, здається, досягає своєї кульмінації на майбутніх виборах. Але, на мою думку, зовсім скоро вона закінчиться, оскільки новий антагоніст, що піднявся на горизонті, ось-ось об’єднає в боротьбі проти себе всю цю різнорідну американську націю, і головне — її еліти, як уже бувало не раз. Цей антагоніст сформує тим самим нову політичну ідентичність в Америці, прямо на наших очах.
У американців уже навіть стався фальстарт у цьому сенсі: після жахливого теракту у вересні 2001 року нація, залишивши внутрішні розборки осторонь, пішла воювати з ворогом. Однак незабаром з’ясувалося, що слону занадто складно битися з мишами за відсутності реального опонента у своїй ваговій категорії, і США повернулися додому, до внутрішніх суперечностей без очевидної перемоги.
Тим часом, з моменту закінчення Холодної Війни послідовно і стабільно зростає новий антагоніст США — Китай. Особливо це помітно в останні два десятиліття, коли Китай випередив США за паритетом купівельної спроможності і практично наздогнав за номінальним ВВП. Китай демонструє альтернативу американському способу життя і ставить під сумнів базисну американську ідею про те, що успішний і динамічний розвиток країни має обов’язково бути заснований на демократичних цінностях, правах людини і вільних ринкових відносинах. Як, загалом, і було до появи Китаю.
Антагонізм ефективності розвитку при авторитарній моделі управління — проти свободи як вищої цінності, на тлі очевидних проблем з ефективністю і довгостроковою стратегією. Це найсильніший у сучасній історії виклик Західній цивілізації та її флагману. У Радянського Союзу в кінцевому підсумку, навіть при євразійській химерності, було набагато більше спільного із Заходом, ніж у сучасного Китаю. Росія до останнього часу, поки не потрапила в тінь Дракона, завжди залишалася частиною Європи, а її культура була євроцентричною. Тільки зараз, вперше з часів Золотої Орди, Росія розвертається на Схід.
Схід — Захід
У чому ж принциповість конфлікту США та Китаю? На кону те, що здається нам природним: права людини, демократія, конституціоналізм, розподіл влади, свобода. Те, що середньому представнику західної цивілізації здається непорушним, може бути перекреслено буквально за одне покоління. І війна за все це вже йде на різних театрах. Китай протиставляє всьому цьому авторитарний капіталізм, послідовно підпорядковує собі Глобальний Південь, буквально купуючи навіть не країни, а континенти.
Китай підпорядковує собі Росію, Китай послідовно підпорядковує собі ісламський світ. Через ініціативу «Один пояс, один шлях» Китай інвестує в інфраструктурні проекти в Пакистані, Афганістані, арабських країнах, Ірані, країнах Центральної Азії. Китай фактично володіє більшою частиною Азії, купив Африку і купує Південну Америку. Китай визначає суспільний порядок денний у демократичних країнах через свої НУО, фінансує програми у провідних західних ВНЗ, скуповує лобістів і лідерів громадської думки оптом, фінансує політичні протести на користь власної ідеології. У цьому відношенні він віддзеркалює США, але явно перебирає: через посередників Китай також працює з наркокартелями, підсаджує цілі народи на дешеві наркотики, які сам виробляє, безпосередньо або через агентів; опосередковано і прямо фінансує терористичні організації та піратів для створення керованого хаосу на ринках, для безконтрольних спалахів інфляції в США, ЄС і так далі. І ми досі не знаємо, що ж насправді сталося в Уханьській лабораторії!
На тлі загальної картини світового безладу все це може здаватися не таким страшним, як є насправді. Але якщо використовувати іншу лінзу і подивитися на окремі конфлікти більш пильно, все стає більш чітким.
Наприклад, 80% всієї нафти Ірану (тобто, можна сказати всього добробуту цієї країни,) залежить саме від закупівель Китаєм, всупереч будь-яким санкціям. Чи потрібно говорити, яку роль Китай відіграє в економіці цього режиму, і що може вимагати натомість? У цій перспективі нескінченна війна Ірану з Ізраїлем — лише один з безлічі елементів протистояння полюсів. Створення осередків напруженості для США і каналів спалювання в печах війни величезної кількості ресурсів. У тій же логіці знаходиться війна Росії та України — хоча і з застереженнями. Таких конфліктів у гарячій фазі сьогодні кілька десятків по всьому світу. Можна сперечатися про ступінь залученості Китаю в ті чи інші війни, але те, що Іран може зупинити, заморозити або значно зменшити нескінченні програми фінансування терористів у регіоні, якщо цього дійсно захоче, сумніватися не доводиться. Що вже казати про ядерну зброю…
Все це можна розглядати як продовження Холодної Війни між полюсами. Тільки місце Радянського Союзу тепер займає Китай. А отже, і рішення цих конфліктів, якими б складними вони не були, лежать у площині відносин між гігантами. Як і в усіх минулих війнах в рамках Холодної Війни, у названих конфліктів є власні природа і причини — історичні, ідеологічні, а іноді і просто спрацьовує «роль особистості в історії». Хоча полюси і раніше контролювали своїх сателітів лише настільки, наскільки їм це вдавалося, — згадати хоча б динаміку відносин Єгипту з СРСР і США, — тим не менш, саме в цьому масштабі варто розглядати сьогоднішні війни.
Перспективи
Зрозуміло, що такі країни, як Ізраїль, не можуть вести прямий діалог і з Китаєм, і з США. Наприклад, просити у Китаю приструнити Іран… Це просто неможливо. Якою б незалежною не здавалася країна, у яких би двосторонніх конфліктах зі США вона не перебувала, в кінцевому підсумку, Ізраїль дуже сильно залежить від Америки з точки зору національної безпеки. А з іншого боку — це тільки здається, що іранська залежність від Китаю значно менша, ніж ізраїльська від США. Коли 80% добробуту країни залежить від китайських закупівель нафти, а всі інші галузі економіки залежать від безальтернативних поставок технологій і товарів з Китаю, говорити про самостійність у прийнятті великих стратегічних рішень не доводиться. І Росія поступово рухається в цьому ж напрямку.
Це розуміння дає певну перспективу. Зрозуміло, що перебувати на стику між імперіями під час їх протистояння небезпечно. Але, на жаль, у малих національних держав на кшталт Ізраїлю в цій частині планети просто немає іншого вибору. Ізраїль у цій війні знаходиться не просто на боці Заходу, а на його вістрі, але це не гарантує безпечного майбутнього.
Втім, є і хороші новини. Протистояння між полюсами тільки починається, і в певний момент політична залежність країн від тієї чи іншої імперії стане визначальною. Сі вже не раз недвозначно заявляв, що світ достатньо великий, щоб Китаю і США вистачило в ньому місця. Ні про які інші «наддержави» він не в курсі.
Як тільки переділ сфер впливу завершиться — я думаю, це станеться в найближчі 10-15 років, — Іран більше не зможе самостійно розпалювати вогнища по всьому регіону. Регіональні держави будуть змушені підкоритися або волі Дракона, або правилам Дядька Сема. Це не означає, що війни припиняться, однак суб’єктності у божевільних гравців поменшає. Це відбудеться мирно або через період турбулентності, але — станеться. І вибір неминуче чекає Росію, Туреччину, Іран, Саудівську Аравію та інші країни. Тому що в останньої західної імперії з’явився рівний опонент.
Автор: Марк Новіков
Фото: AP Photo/Kiichiro Sato
