Іран намагається повернути регіональний вплив на тлі наростаючих криз
Алі Ларіджані, призначений лише тиждень тому секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану, вже отримав насичений порядок денний і стислі терміни, які вимагають від Ірану ухвалення стратегічних рішень упродовж найближчих кількох днів.
Для свого першого політичного виступу на новій посаді він обрав візити до Іраку та Лівану, що відбулися цього тижня, і зумів знову пробудити підозри щодо намірів Ірану.
В Іраку він підписав «угоду про співпрацю у сфері безпеки», офіційно покликану боротися з тероризмом і захищати кордони. Насправді ж цей візит мав на меті привести режим Мухаммеда Шіа аль-Судані у відповідність з інтересами Тегерана. Зокрема, Тегеран прагне забезпечити, щоб Ірак не дозволив використовувати свою територію та повітряний простір як маршрут для нападу на Іран.
За словами іракських аналітиків, Тегеран також невдоволений наміром уряду роззброїти проіранські ополчення та підпорядкувати їх командуванню армії, і збирається вплинути на проєкт закону, який уже багато місяців перебуває на розгляді парламенту.
Чи збирається Іран вдихнути нове життя в «вогняне кільце», яке переважно розпалося після війни? На цьому етапі, схоже, його мета — «показати присутність» і заявити, що, попри витіснення із Сирії та Лівану, його роль ще не завершена, і він усе ще має можливості впливати на ситуацію й навіть загрожувати стабільності країн, де залишилися його розгромлені проксі-сили. Перебуваючи в Іраку — своєму найважливішому торговому партнері, який також забезпечує частину потреб Ірану в газі, воді та електроенергії, — Тегеран може продовжувати чинити тиск на режим. У Лівані ж Ларіджані зіткнувся з новою реальністю.
Президент Жозеф Аун висловився вкрай чітко, заявивши гостю: «Жодній групі в Лівані не буде дозволено мати зброю чи покладатися на зовнішню підтримку [для її придбання]… а дружба, до якої ми прагнемо з Іраном, має бути з усім Ліваном, а не лише з однією групою чи елементом».
Більш важливе питання — чи допоможе Іран уряду Лівану роззброїти «Хізбаллу» та дасть вказівку організації змінити політику, чи, навпаки, заохочуватиме її до збереження колишньої жорсткої лінії, стверджуючи, що роззброєння — це «червона лінія», а резолюцію ліванського уряду з цього питання він розглядатиме «як таку, що не існує», як висловився генеральний секретар «Хізбалли» Наїм Касем.
Навряд чи ліванське керівництво має ілюзії щодо намірів Ірану. Адже коли Ларіджані, з одного боку, заявляє, що Тегеран не має наміру втручатися у внутрішні справи Лівану, а з іншого — проголошує, що жодна країна не має права «віддавати накази» Лівану, він тим самим формулює позицію, за яку «Хізбалла» зможе зачепитися.
Візити до Іраку та Лівану не можна розглядати окремо від більш важливого, а можливо, й найважливішого питання, яким Ларіджані має зайнятися. Йдеться про загрозу трьох європейських країн — Великої Британії, Франції та Німеччини — привести в дію механізм «snapback», тобто повернути міжнародні санкції, зняті з Ірану після підписання у 2015 році початкової ядерної угоди.
У листі, надісланому міністрами закордонних справ цих країн генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррешу, вони заявили про намір активувати цей механізм, якщо Іран не повернеться за стіл переговорів і не здійснить значущих кроків, що свідчитимуть про готовність скоротити свою ядерну програму в межах, визначених початковою угодою.
Цей крок було здійснено через три тижні після того, як переговори міністра закордонних справ Ірану Аббаса Арагчі з представниками трьох європейських країн у Стамбулі завершилися без будь-яких відчутних результатів, тоді як переговори зі Сполученими Штатами й досі перебувають у глибокій заморозці. Кінцевий термін початку дії санкційного механізму — 18 жовтня. Однак європейці дають Ірану час «зважити свою позицію» до 29 серпня. Якщо Тегеран погодиться відновити переговори, ці країни готові продовжити термін ще на кілька тижнів.
Це дилема не лише для Ірану. У відповідь на європейську загрозу Тегеран висунув власну — що активація механізму snapback призведе до виходу Ірану з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Законопроєкт про це вже внесений до парламенту й чекає на ухвалення. Втім, це зброя обопільно гостра: вихід із договору, що фактично означає зняття будь-якого міжнародного контролю з іранської ядерної програми, може дати Ізраїлю та США повну свободу дій для застосування воєнної сили проти Ірану, навіть якщо той утримається від будь-яких кроків, що можуть свідчити про намір розробити ядерну зброю.
Очевидно, що ця «вільна рука» діє й зараз, як показала війна проти Ірану у червні. Однак відтоді, схоже, існує певна американо-ізраїльська домовленість, яка дозволяє дипломатичним каналам виконувати свою роботу, водночас продовжуючи розмахувати загрозою воєнної сили проти Ірану, але не реалізовуючи її на практиці.
В історії іранська загроза має лише один прецедент — Північну Корею, яка 1993 року оголосила про намір вийти з договору, але в останній день перед набуттям чинності цього виходу призупинила своє рішення. Однак через десять років, у 2003-му, вона заявила, що «більше не може бути пов’язана цим рішенням», тим самим завершивши своє членство в договорі.
Попри це, Росія та Китай — два союзники Ірану — підтримують тісні відносини з Пхеньяном, і Іран може дійти висновку, що навіть якщо він вийде з договору, то все ж збереже підтримку з боку Росії та Китаю. Втім, Іран — як і всі інші країни світу — сьогодні не в змозі передбачити майбутні відносини між Вашингтоном і Москвою, так само як він не може розраховувати на безумовну підтримку Китаю в довгостроковій перспективі.
Китай і Росія зазнали різкої публічної критики за відмову підтримати Іран у його війні з Ізраїлем, і іранські парламентарі не посоромилися заявити, що Росію слід розглядати як «ненадійну» країну. Ці дві держави є сторонами угод про стратегічне співробітництво з Іраном, які включають зобов’язання з інвестицій на сотні мільярдів доларів, але в жодній з цих угод немає пункту, що зобов’язує їх надавати воєнну допомогу Ірану у разі нападу.
Більше того, навіть якщо Китай і Росія вирішать не запускати механізм snapback, тим самим порушивши ядерну угоду, сторонами якої вони є, Іран уже усвідомив, що його два союзники не здатні надати йому достатні фінансові альтернативи, щоб компенсувати шкоду від американських санкцій.
Ці міркування, здатні визначити ядерну та воєнну стратегію Ірану, не можна відокремити від внутрішніх чинників — як суспільних, так і політичних, — які впливають на іранське керівництво. Фінансовий тиск, сильна посуха, що висушує водосховища, зростання вартості життя, падіння курсу іранського ріала, хронічна житлова криза, яка лише поглиблюється, нестача газу, перебої з електропостачанням і глибоке безробіття розхитують режим між вимогами консерваторів — «стражів стін» — «стояти твердо» перед тиском західних країн і необхідністю задовольнити суспільство та відновити економіку.
Іран уже розпочав процес перестановок у військовому командуванні — зокрема, відновив роботу Вищої ради національної безпеки та призначив Ларіджані її генеральним секретарем, а також провів цілу низку нових призначень у вищому військовому керівництві. Втім, в економічній сфері поки що важко побачити ознаки наміру розробляти й реалізовувати реальні реформи. Режим може бути задоволений тим, що війна не призвела до громадянської непокори й не спричинила масштабних протестів із вимогою зміни керівництва, а відчуття національної єдності та патріотична мобілізація суспільства створили навколо нього захисний щит.
Однак після завершення війни в суспільстві з’явилися очікування, що режим «компенсує» народу його лояльність і розпочне активну перебудову економічної структури. Та все, чого досі зміг досягти президент Масуд Пезешкіан, — це коригування виплат малозабезпеченим через магнітні картки. Призначення у червні Сейєда Алі Маднізаде міністром економіки може вказувати на ті економічні принципи, до яких прагне президент.
Маднізаде, який здобув освіту в Стенфордському та Чиказькому університетах, вважається фінансовим і управлінським талантом, що прагне просувати в країні вільний ринок і перетворити експорт на головний важіль економічного зростання. Втім, представлений ним напередодні призначення економічний план показав, що він добре розуміє вагу політичного тиску з різних боків, і відмовився закликати до масштабних реформ, дійшовши навіть до того, що запропонував: якщо переговори із Заходом зазнають невдачі, санкції не буде знято, і Ірану доведеться продовжувати нинішню політику економії. Для громадян країни в цьому немає жодних обнадійливих новин.
Автор: Цві Барель
Джерело: «ХаАрец»
На фото: секретар Вищої ради національної безпеки Ірану Алі Ларіджані зі спікером парламенту Лівану Набіхом Беррі
Фото: AP Photo/Bilal Hussein
