Хроніки самогубства. Як західні ліві прийшли до антисемітизму та союзу з ісламом
Колись ми могли одночасно вірити у безліч різних цінностей: рівність і свободу, антирасизм і свободу самовираження, різноманітність та толерантність. У нинішньому політичному кліматі це різко змінилося – особливо на лівому політичному фланзі.
Тепер нас закликають обрати свій табір. Боротьба з ісламофобією чи антисемітизмом? Право Ізраїлю на існування – чи права палестинців?
Коли стикаєшся з такою недостатністю співчуття і великодушності, виникає спокуса відмовитись обирати сторону. Це має бути справді єдиною здоровою відповіддю на божевільне ідеологічне поле битви. І все ж, хоч би яким привабливим не був цей шлях, я не можу його прийняти. Я хочу пояснити чому – на кількох прикладах.
У 2014 році Університет Брандейса (Массачусетс, США) вирішив надати почесний докторський ступінь феміністській активістці сомалійського походження Айаан Хірсі Алі.
Хірсі Алі захищала права жінок та дівчат у мусульманських країнах. Вона сама втекла від примусового шлюбу і операцій на статевих органах, які калічать. Цей досвід зробив її відвертим критиком ісламу.
Вона заявила, що Захід перебуває у стані «війни» з ісламом. Вона попросила та отримала притулок у Нідерландах, а потім влаштувалась у США.
Отримавши звістку про те, що її хочуть зробити почесним доктором, викладачі та студенти університету підписали петицію проти цього. Вони заявили, що такий крок змусить студентів-мусульман почуватися небажаними гостями у школі.
Університет поступився протестам. І це був дуже серйозний крок для ліберального навчального закладу, який присвятив себе свободі досліджень і самовираження.
Можливо, рішення і враховувало почуття мусульманських студентів у кампусі. Але насправді університет у результаті віддав перевагу одному набору проблем (релігійні почуття) перед іншим (підтримка жінок, які зазнають жорстокого поводження в багатьох країнах).
Основне питання фемінізму – визнання того, що чоловіки скрізь структурно домінують і жінки, як і раніше, щодня зазнають насильства, – було відсунуто на другий план. Університет вважав за краще зберегти почуття певної релігійної групи, яка, як іудаїзм і християнство, глибоко патріархальна.
Другий приклад – Чиказький марш лесбіянок 2017 року, захід, що регулярно проходить у багатьох американських містах. Того року на марш не допустили двох людей із райдужними прапорами, на яких було зображено зірку Давида.
Як написала професор соціології Карін Стегнер: «Зірка вважалася символом сіонізму, який змушував інших учасників почуватися ніяково […]. За словами організаторів, євреї були бажаними учасниками маршу лише якщо вони виступали за антисіонізм. Жодна інша форма націоналізму не зазнала такої заборони».
Тут також один набір почуттів виявився «привілейованим». Антисіонізм багатьох учасників виявився важливішим за сіонізм інших. Важливіше навіть свободи самовираження.
Можна подумати, що йдеться про поодинокі випадки. Але це не так. Насправді вони випливають із ретельно сформульованої ідеології і є частиною значно ширшого альянсу між релігійним ісламом та лівими постколоніалістами.
Важливу роль у формуванні цієї ідеології відіграла радикальна феміністка та професор філософії Джудіт Батлер. Вона зробила це у своїх численних роботах і завдяки своїй помітній ролі у русі BDS.
У книзі «Чи є критика світською? Богохульство, травма та свобода слова», написаної у 2009 році у співавторстві з уродженцем Саудівської Аравії Талалом Асадом, покійною уродженкою Пакистану Сабою Махмуд та американським ученим Венді Браун, Батлер кинула виклик цінностям відокремлення держави від релігії та свободи слова.
Вона та її колеги засудили ці цінності за те, що це… незаперечні західні норми.
Для цих учених секуляризм і свобода слова лише інструменти, за допомогою яких люди Заходу підтримують свою ідентичність, що дозволяє їм позначати інших (у випадку мусульман) «фундаменталістами». Термін, який на Заході вважається образливим.
Щоб підкріпити свої аргументи, Батлер та співавтори згадали історію з карикатурами на пророка Мухаммеда.
Данська газета Jyllands-Posten у 2005 році опублікувала ці карикатури, щоб спровокувати дискусію про цензуру та самоцензуру. Після цього мусульманські держави звернулися до датського уряду із протестом. У багатьох країнах по всьому світу пройшли масові демонстрації, у тому числі із застосуванням насильства.
Батлер та її колеги вважають, що коли Захід захищає право газет публікувати подібні карикатури в ім’я «свободи слова», це нібито лише вистава. На їхню думку, посилання на свободу слова – лише привід для того, щоб висловити неповагу до ісламу, заявити про моральну перевагу над ним.
«Свобода слова» та «відділення держави від релігії» для них не більше, ніж засіб для нав’язування одіозних претензій Заходу на світову владу.
Я посилаюся на цю книгу, якій уже понад десять років, тому що її автори та їхні позиції добре відомі та впливові. Вони стали уособленням значної частини світових лівих. Донедавна я вважала, що ці позиції настільки безладні і нелогічні, що це робить їх невинними. Тепер я змушена дійти висновку, що помилилася.
Ці погляди набули небезпечної сили. Вони небезпечні з двох причин. Перша – вони формують політику ненависті до євреїв. І друга – вони обернули лівий політичний табір у щось, що я не можу зрозуміти або з чим не можу ототожнити себе. Частина цього табору зрадила свої основні цінності. Дозвольте мені пояснити чому, звернувшись до їхнього тексту.
Джудіт Батлер та її колеги схвалюють масові демонстрації, що спалахнули в арабському світі після публікації карикатур. Вони засуджують «лицемірство» західного світу, який не заперечує проти насмішок над Мухаммедом – і в той же час був скандалізований роботою «Помочись на Христа» (Piss Christ) художника та фотографа Андре Серрано. Це фотографія 1987 року, що зображує пластикову фігурку розп’яття Христа, занурену в сечу.
Ще один приклад «лицемірства», який наводить Батлер, – скандал навколо антисемітської карикатури, опублікованої у лондонській Sunday Times у 2013 році. На ній Біньямін Нетаніягу зображений у вигляді «людожера», що зводить розділову стіну зі закривавлених тіл палестинців.
Як висновок Батлер звинувачує Захід у подвійних стандартах і каже, що він лицемірно віддає перевагу християнству та євреям.
Цей аргумент приголомшує у багатьох відношеннях. Він ігнорує той факт, що з XVIII століття християнство стало об’єктом глузувань і сатири здебільшого західних країн.
Він повністю ігнорує той факт, що «Христа в сечі» свого часу люто захищали західні інтелектуали та художники (одними з найгучніших критиків були католицькі політики в США, які були обурені тим, що Серрано отримав підтримку від Національного фонду мистецтв).
І нарешті, проблема з антисемітськими карикатурами у тому, що вони історично були невід’ємною частиною демонізації євреїв, які нерідко ставали жертвами різанини, погромів та геноциду. Демонізація, як у випадку із зображенням кровожерливого Нетаніягу, дуже далека від глузувань і богохульства, хоч би якими образливими не були останні.
Звинувачувати Захід у цьому випадку у «привілейованому» становищі євреїв – дивовижне твердження. Особливо з боку вчених, які претендують на моральну правоту.
Я не хочу сказати, що США та їхні різні попередники і пізніші союзники не були винні в колоніалізмі та розв’язуванні безглуздих воєн у мусульманському світі. З початку колоніальної епохи вони були винні в руйнуваннях на Близькому Сході. Я лише хочу сказати, що, якщо ми хочемо притягти Захід до відповідальності за його жорстоку політику стосовно мусульманського світу, ми повинні як мінімум визнати, що мусульмани мають власні політичні інтереси і стратегії. Мусульмани не бездоганні політичні актори, якими їх представляють Джудіт Батлер та її колеги.
Насправді, якщо ви подивіться на роботи Джудіт Батлер, то виявите, що вона майже не використовує таких слів, як «тероризм», «ІДІЛ» або «політичний іслам». Ці пропуски – найкраща стратегія для того, щоб створити враження, що мусульмани не мають жодної політичної влади. Щоб показати, що у відносинах із Заходом вони були лише жертвами.
Однак, коли вони виступають проти Ізраїлю, вони одягаються у повне, славне вбрання політичного актора. Після масових вбивств 7 жовтня Батлер в інтерв’ю Democracy Now заявила, що ХАМАС – це не терористична організація, а «озброєна боротьба спротиву».
У ширшому значенні такі погляди підривають ключові соціальні та інтелектуальні ідеали Заходу – свободу слова, емансипацію, відокремлення держави від релігії.
Вони залишають лівих без нормативної опори і унеможливлюють боротьбу з пригніченням та експлуатацією в ім’я рівності всіх людей. Адже виходить, що ці цінності – лише прості хитрощі, що використовуються Заходом у його прагненні домінувати над іншими.
Все, що залишилося від західних лівих, – це нескінченна самокритика та параноїдальна рефлексія. Якщо позитивні цінності Просвітництва не що інше як «хитрощі», то жодна нормативна ієрархія цінностей не дозволяє одній точці зору переважати над іншою. Індивіди та групи визначаються своїми ідентичностями, а оскільки ідентичності не підлягають обговоренню, перемагає та група, яку найбільше ображають. Інтелектуальна арена перетворилася на поле битви ображених.
Це не перший випадок, коли вчені, які живуть в умовах західної академії, створюють ексцентричні чи огидні теорії. Але річ у тому, що ці теорії, внутрішня суперечливість яких уже не гарантує їхньої нешкідливості, стають основою для «колективного самогубства лівих».
Цей шлях позбавляє західних лівих здатності ефективно боротися з вкрай правими силами, які загрожують знищити демократію в багатьох країнах. Подвійні стандарти, відсутність здорового глузду, заперечення основних цінностей, за які європейські народи боролися останні 300 років – все це змушує західних лівих виглядати в очах багатьох людей просто гротеском.
Якщо ми хочемо оновитися та протистояти фашистському мисленню, ізраїльські ліві повинні спиратися на цінності Просвітництва та соціалізму, а не на цей ідеологічний нігілізм. Коли справа доходить до вирішення нескінченного ізраїльсько-палестинського конфлікту, єдиний шлях уперед – це створення євреями та арабами, які живуть разом в Ізраїлі та Палестині, а також у західних демократіях, союзів самостійно, без допомоги лівих, які сьогодні загрузли в параної та нігілізмі. Єврейсько-арабська організація «Стоїмо разом» («Омдім беяхад») – чудовий приклад саме такого союзу.
Така коаліція євреїв та арабів вирішуватиме нагальні проблеми, що стоять перед їхніми народами. Серед них допомога палестинцям у здобутті політичного суверенітету та гідного життя; відновлення Гази; боротьба з антисемітизмом та расовою ненавистю; боротьба з релігійним фундаменталізмом, що позбавляє жінок основних прав – як в ісламі, так і в юдаїзмі. Засудження морально збанкрутілих арабських автократій – і не менш збанкрутілого єврейського месіанізму та бібізму, які разом зробили Ізраїль заручником своїх антидемократичних планів.
На тлі колективного самогубства здебільшого лівих по всьому світу євреї та араби перебувають у привілейованому становищі. Вони мають критично важливу можливість разом відновити те, що ліві історично вміли робити найкраще: пропонувати надію у темряві, обіцяти людське братство через справедливі державні інституції та демонструвати все ще революційну силу універсалізму.
(Публікується у скороченні)
Джерело: Єва Іллуз, «Хаарец»
Автор – старший науковий співробітник Інституту ізраїльської думки та Єрусалимського інституту Ван Леєра
Фото: AP Photo/Frank Augstein
