Харчова залежність: чи зможе Ізраїль обійтися без імпорту їжі?
Поки прем’єр-міністр закликає країну готуватися до ізоляції, наше меню на 80% залежить від імпорту. Водночас багато держав, навіть не маючи конфліктів із сусідами, прагнуть досягти продовольчої незалежності на тлі змін клімату. Що міг би зробити для цього Ізраїль і в кого з недружніх країн варто повчитися – з’ясовували «Деталі».
Сільське господарство було важливою складовою сіоністського руху. У перші десятиліття незалежності країна активно розширювала посівні площі.
— Не певна, що Ізраїль колись був самодостатнім у плані харчування. Але принаймні спочатку до цього прагнули. Однак уже 50 років тому це завершилося, — констатує докторка Лірон Амдур, дослідниця економіки та планування сільського господарства з Тель-Авівського та Геттінгенського університетів. — Із середини 1970-х населення зросло більш ніж утричі. А площі сільськогосподарських земель залишалися тими самими.
Так, на півдні закладалися нові кібуци. Але в центрі поля знімали з обігу та забудовували приблизно з такою ж швидкістю. У результаті сільгоспугіддя становлять лише близько 15% території країни. І, звісно, прогодувати ізраїльтян із такої площі неможливо.
Це дуже мало, особливо якщо врахувати, що у світі близько 40% суші використовується для сільського господарства.
— Часом ізраїльські чиновники кажуть, що ми виробляємо 50% необхідної їжі. Але ці цифри не враховують купованих кормів, від яких залежить тваринництво, — пояснює докторка Амдур. — Насправді Ізраїль самостійно забезпечує лише 20% споживаних калорій. Це дуже нетипова ситуація у світовому масштабі.
За даними ООН, лише 30–40% їжі стає об’єктом міжнародної торгівлі. Решту споживають там, де її виробляють.
— Ізраїль міг би рухатися в бік більшої продовольчої незалежності, — переконана Лірон Амдур. — Я просуваю цю ідею останні 5–6 років.
Ні риби, ні м’яса
Фрукти й овочі — предмет національної гордості, ними Ізраїль традиційно забезпечує себе сам. Спершу ці продукти взагалі не імпортували, але 50 років тому ввели послаблення. Почали завозити виноград із ПАР узимку, а потім ринок поступово відкрили для деяких товарів із Туреччини та Йорданії.
— Багато фермерів протестували. Адже переходячи на імпорт, жертвуєш власним господарством, — зазначає Лірон Амдур. — Вони говорили: одного дня Туреччина може перестати постачати нам помідори. Тепер ми бачимо, що це сталося. І бачимо, що зупинити імпорт можна за хвилину, але відновлення виробництва займе 2–3 роки.
На тлі турецького ембарго теплиці в Ізраїлі дійсно почали відновлюватися. Але тепер серйозно обговорюють плани імпортувати те, що раніше ніколи не завозили з-за кордону. Наприклад, цибулю.
Так чи інакше, в овочах і фруктах Ізраїль, за підрахунками Лірон Амдур, майже незалежний. Імпорт становить лише 5–6%.
А от зі злаками ситуація набагато гірша. Тут ми імпортуємо 96% зерна — як харчового, так і кормового. Без праці іноземних фермерів ми залишимося не лише без хліба, а й без молока, м’яса та яєць. Водночас тваринництво в Ізраїлі хоч і повільно, але розвивається.
— Держава коригує квоти на молочні ферми. І населення, і виробництво м’яса зростають на 2% на рік, — розповідає професорка Амдур. — Виробництво яєць також збільшують. Але, на мою думку, у нас із самого початку неправильне планування — у ньому закладено занадто мало яєць. Приблизно 1 штука на людину кожні 2 дні. Якщо захочете їсти яйця щодня, їх просто не вистачить.
З економічної та екологічної точок зору яйця — найдешевше джерело тваринного білка. Але ізраїльтяни налягають на м’ясо. Причому через заборону на свинину ми одні з світових лідерів за середнім споживанням курятини.
Якщо ми хочемо стати більш незалежними від закордонних поставок, Ізраїлю слід виробляти менше курятини й більше яєць, упевнена Лірон Амдур. На перший погляд, це складно, адже яйця несуть кури. Але для цих двох виробництв використовуються різні птахофабрики. Вони відрізняються і породами курей, і умовами утримання.
З рибою ситуація ще дивніша. У Ізраїлю дуже довге узбережжя. І ми його не використовуємо для виробництва їжі. Звучить дико, але 90% риби країна імпортує. Лосося везуть із Норвегії, тилапію — з Китаю.
Раніше в Ізраїлі було розвинене власне рибництво. Від Голан до Ейлата працювали ставки. Тепер більшість закрилися. Але шкодувати про них не варто, вважає Лірон Амдур:
— Така технологія займала занадто багато землі й споживала надто багато води, — пояснює вона. — Ізраїлю має сенс розвивати індустріальне виробництво риби.
Такі господарства виглядають зовсім інакше: маленькі ємності в критих приміщеннях, буквально переповнені рибою. Подібні проєкти вже є, але, за словами професорки Амдур, поки що на початковому етапі. Потрібно розвивати й удосконалювати технології.
Інший шлях — морські ферми. Рибу вирощують у відгороджених сітками ділянках моря. Саме так Норвегія й Чилі виробляють більшу частину свого лосося.
Проблема в тому, що Середземне море неспокійне, шторми можуть руйнувати ці конструкції. І жодних захищених від хвиль фіордів в Ізраїлі немає. Тож і тут доведеться шукати нові технології.
Фермерський призов
Міністерство сільського господарства нещодавно перейменували. Тепер це ще й Міністерство продовольчої безпеки. І там справді працюють над національним планом, покликаним досягти самозабезпечення продуктами.
Але Лірон Амдур уже все підрахувала. Треба ввести в обіг приблизно 1,5 млн дунамів (150 тис. га) сільськогосподарських земель, і Ізраїль зможе в крайньому випадку прогодувати себе самостійно. Зараз обробляються близько 410 тис. га. Тобто йдеться про збільшення посівних площ приблизно на 30%.
— У нас є ці землі, — пояснює дослідниця. — У всіх генпланах вони відведені як сільськогосподарські. Залишилося лише почати їх обробляти.
Переважно ці площі розташовані південніше Беер-Шеви. Так, клімат там посушливий. Але за правильної іригації така земля чудово підходить для господарства. Особливо якщо вести його не під відкритим небом, а використовувати теплиці та сонцезахисні навіси.
— У нас і зараз найуспішніші сільськогосподарські проєкти розташовані в Негеві, — зазначає Лірон Амдур.
Щоправда, навіть якщо обробити всі ці гектари, харчуватися як раніше вже не вийде. Покладаючись лише на власні сили, ізраїльтянам доведеться перейти на веганську дієту. Але це все одно краще, ніж померти від голоду.
Звичайно, для всіх цих теплиць і ферм знадобляться люди. Лірон Амдур пропонує робити ставку не на найманих працівників, а на самостійних фермерів. Бажаючих, упевнена вона, вистачить.
Зараз дослідниця бере участь у проєкті сільськогосподарського розвитку прикордоння сектора Газа. Проєкт курують Мінсільгосп, міністерство Ткума та НКО «ХаШомер ХаХадаш».
— У серпні ми опублікували заклик для охочих стати фермерами. Менш ніж за місяць відгукнулося 200 людей. І це біля кордону з Газою, у найнебезпечнішій частині країни, — захоплюється Лірон Амдур. — Тож проблема не в нестачі охочих працювати на землі, а в перешкодах, насамперед бюрократичних.
Якщо держава дбатиме про продовольчу безпеку, вона має зняти бар’єри та надавати інституційну підтримку. Інвестувати в поліпшення земель, зрошення, інфраструктуру.
Учіться у ворога
Прагнення до продовольчої безпеки — не лише ізраїльська примха. Останні 10 років цим переймаються багато країн. Два приклади успіху дуже несподівані. Це Сінгапур і Катар — невеликі держави з подібними до наших проблемами.
Сінгапур заселений ще щільніше, ніж Ізраїль. Зараз там виробляють менше 10% необхідної їжі. Але з 2019 року діє програма 30 х 30. Її мета — до 2030 року вирощувати 30% продуктів.
— Основні напрямки два, — розповідає Лірон Амдур. — По-перше, Сінгапур планує великі інвестиції в теплиці та промислові рибні господарства. Це інтенсивне використання дефіцитних земель.
У Сінгапурі будують багатоповерхові теплиці зі штучним освітленням. Використовують гідропоніку. І досягають підвищення врожайності в 10–15 разів порівняно зі звичайним господарством.
— Другий момент — у країні діє програма просування серед споживачів саме сінгапурської продукції, — продовжує дослідниця. — Усюди тепер рекламують: купуй сінгапурські овочі.
Якщо ресторан використовує у стравах понад 15% місцевих продуктів, він отримує спеціальне державне маркування.
Катар заселений не так щільно, як Сінгапур. Зате клімат там ще гірший, ніж в Ізраїлі. До 2017 року залежність емірату від імпорту продуктів становила близько 90%. А потім Катар потрапив під ембарго країн Затоки й вирішив виробляти більше їжі самостійно.
Ставку зробили на свіжі продукти короткого зберігання. З 2017 по 2018 рік сільгоспугіддя зросли на 14%. Уряд заклав 110 га високотехнологічних теплиць, щоб до 2030 року забезпечити власне виробництво близько 70% тепличних овочів.
З 2017 по 2018 рік виробництво зернових утричі збільшилося. І по всій країні почали будувати молочні ферми. Із США та Європи завезли 4000 корів і на 100% забезпечили потребу країни в молоці та молочних продуктах.
— Це сталося всього за 5–7 років в умовах, ще складніших, ніж в Ізраїлі, — розповідає Лірон Амдур.
Бойкот із боку арабських країн тривав ще менше. Але Катар не відмовився від планів підвищення продовольчої незалежності. І тим самим шляхом ідуть багато інших держав, навіть ті, у кого чудові відносини із сусідами.
— Головна причина — безпека на тлі змін клімату. Ми фіксуємо падіння врожаїв у різних країнах. І можемо опинитися в ситуації, коли у експортерів просто не буде надлишків, щоб продати їх нам. Тож якщо ми хочемо вижити, діяти треба вже зараз.
Нікіта Аронов, «Деталі»
Фото: Еяль Туег
