«Фауда» проти Путіна: ізраїльський снайпер на українському фронті

«Фауда» проти Путіна: ізраїльський снайпер на українському фронті

Батальон «Ахіллес» 92 ОШБр – елітний підрозділ ЗСУ нової формації. Він відповідає за роботу дронів по позиціям супротивника, що є, мабуть, одним із головних факторів, які визначають перебіг нинішньої українсько-російської війни. Приблизно 80% кандидатів на службу в «Ахілесі» відбраковують ще на етапі анкетування, ще десяток – під час співбесіди, і до бажаного фінішу доходять лише одиниці.

Серед них опинився ізраїльський снайпер із позивним «Фауда» (справжнє ім’я зберігається в редакції), який на початку лютого 2022 року вирушив до України займатися бізнесом, але натомість опинився на війні. У розпал наступу росіян на Харківську область, батьківщину «Фауди», «Деталі» поговорили з ним про поточну ситуацію на українському фронті, про те, як служити на першій лінії в українській армії після ЦАХАЛу та Гази, і багато іншого.

– Де ти служиш?

– Оскільки спочатку я не хотів бути просто «м’ясом», а збирався приносити реальну користь, то вибирав місце служби дуже довго. На даний час я оператор безпілотника, на першій лінії в бліндажах. Але на штурм, скажімо, посадок нас не посилають. Але ми – суперпріоритетна ціль, наприклад, для «арти», для ворожих безпілотників і всялякої іншого нечисті, що літає.

–  Наскільки це важлива роль?

– Безпілотники – дуже важлива зброя для України. Втім, для іншої сторони теж, хоча йдеться про різні типи дронів. Кожен перевершує противника у певному вигляді дронів, що було зумовлено особливостями довоєнної економіки. У росіян була дуже розвинена георозвідка, пошуки корисних копалин — так у них з’явилися «крила», наприклад «Орлани» — вкрай неприємна штука з крилами, яка бачить усе. Україна була сильною у сільському господарстві. Я працюю з дронами, зробленими на основі аграрних – зараз вони використовуються як для розвідки, так і для атаки.

– Перейду до самої суті, до питання, яке, напевно, хвилює дуже багатьох твоїх ізраїльських товаришів. Чому ти пішов воювати за Україну, якщо ти ізраїльтянин і у нас, як то кажуть, своїх проблем вистачає?

– Скажу одразу: я не патріот України (як, втім, і не патріот Ізраїлю). Мені в принципі не дуже близька ідея патріотизму – любити своє, бо воно своє. Я люблю своє, тому що воно класне. Мої мотиви були дещо складнішими. Якщо двома словами, то «я ненавиджу». Російські солдати творять чисте зло. Вся ця радянська відсталість, тупа злість, відсутність емпатії в них є, а все те, що визначає людину як людину, там відсутнє. А що ще сумніше, через них нормальні, звичайні люди набувають досвіду, якого не має бути у нормальних людей – ставити розтяжки, стріляти, ховати товаришів…

Загалом, справа не лише в Україні. Просто ось «це» треба зупинити від поширення будь-куди. Вступ до ЗСУ – мій спосіб боротися зі злістю. Зі своїм паспортом я міг безперешкодно вилетіти в будь-яку країну, але я розумів, що і там мене наздожене тупа, безпорадна злість і жити спокійно не вдасться. Зло має бути зупинено – ось головний лейтмотив. Не можу сказати, що рішення далося мені легко, по суті, адже воно дуже ірраціональне: ніхто не прагне втратити кінцівки, а то й життя. Тут шанси на це досить високі. Серед хлопців, які зі мною були на КМБ, вже є вбиті та поранені. Я себе відмовляв і намагався знайти інші шляхи: з початку повномасштабного вторгнення багато волонтерив, закуповував ліки, вивозив стареньких, привозив автомобілі для ЗСУ, але відчуття було, що цього ще недостатньо.

В Ізраїлі, особливо серед військових, поширена установка «якщо не я, то хто?». І мені вона також близька. На жаль, в Україні поки що превалює інший підхід – «якщо не я, то хтось інший». Хоча серед моїх бойових товаришів такого немає, вони молодці.

— З чого все почалося?

– Служба у ЗСУ для всіх починається з курсу молодого бійця, «тіронуту». Якщо коротко: умови там моторошні, але могло бути й гірше. Мабуть. Табір не стаціонарний, а розташований у лісі, тому що людей потрібно все більше і більше, а до того ж усі колишні табори є на картах супротивника. Організований він ще за радянським принципом – намети, лазня раз на тиждень, малоприваблива їдальня, в якій їсти треба швидко та стоячи. Раціон солдата ЗСУ на КМБ коштує державі, якщо перерахувати на наші гроші, приблизно в 15 шекелів на добу (при хорошому розкладі). Складається в основному з каші (вона тут у достатку) і шматочка м’яса в обсязі «поставити галочку, що тут був шматочок м’яса». Овочів, крім зрідка капусти, не буває. Новобранець приходить до їдальні з двома своїми казанками: один для каші, інший для чаю на сніданок. А в обід – один для першого, другий – для каші.

– Наскільки твої відчуття та враження від українського «курсу молодого бійця», пройденого у 40 років, відрізняються від ізраїльського досвіду, здобутого у 18?

– Якщо ми говоримо про їжу, то в ізраїльській їдальні для новобранців навіть на найжахливіших базах були овочі і обов’язково сир («котедж») та інші молочні продукти, які надовго забезпечували бійця запасом протеїну. Про овочі в українській їдальні я вже сказав – вони відсутні, окрім капусти. В ізраїльський їдальні посуд не потрібно носити із собою.

Особливість українського «тіронуту» також те, що туди може потрапити боєць, який уже відвоював два роки на фронті, але свого часу не встиг пройти КМБ (при цьому його зарплата скорочується разів у п’ять). Оскільки офіціозу потрібна «галочка», вони також потрапляють у тренувальний табір.

Хоч би як я не намагався сформулювати концепцію курсу молодого бійця у ЗСУ, краще, ніж наш капітан, цього не зробить ніхто. У нас був приголомшливий капітан, дуже кумедний, три слова у фразу він міг поєднати тільки за допомогою матюків, а фраза з п’яти йому не давалася в принципі. Після випускного іспиту, де замість кросу та тактики ми просто ходили під час спеки в броніках та касках, він сказав, що головна мета КМБ – «навчити страждати». Що ж, цієї мети було досягнуто. Зате, коли прибуваєш у свою частину з учебки, життя на порядок стає кращим. Коли не в бліндажах – живеш у квартирі зі зручностями та й продуктове постачання бригади на рівні. З польовою медициною, щоправда, погано: через серйозну нестачу медиків на фронті дилеми із серії «рятувати ногу чи ампутувати» вирішуються переважно на користь ампутації, на відміну від Ізраїлю, де ногу намагатимуться врятувати до останнього. Але в Ізраїлі інші ресурси і немає подібного місива.

– Розкажи про свій бойовий досвід у Ізраїлі.

— У ЦАХАЛ я призвався якраз перед Другою інтифадою 2000-го. Хлопчик з єврейської інтелігентної родини, який не тримав у руках нічого важчого за олівець, і тут, о 18-й – осяяння: хочу в десант! Це вік, коли злості багато, а мізків мало, але мені вдалося здійснити задумане: я потрапив у Нахаль муцнах, операційний батальйон, звідки почався мій шлях у снайпери. Нами затикали всі дірки: до української війни я вже взяв участь у п’яти великих військових операціях, включаючи Другу ліванську, «Хмарний стовп» та «Захистну стіну».

– Які найнебезпечніші моменти в Ізраїлі та Україні тобі довелося пережити? Що найбільше запам’яталося?

– По дорозі нашого пішого патруля «двоюрідні брати» заклали вибухівку в трубу, і вона вибухнула буквально у нас під ногами. На щастя, підривники виявилися криворукими — саму трубу не розірвало, інакше нам кінець. А ще одного разу в мене «молотовим» попали. Щоправда, у пластиковій пляшці, яка, природно, не розбилася та не розгорілася. Криворукі вороги – «щастя» Ізраїлю.

З історій, що найбільш запам’ятовуються, мабуть, був випадок у Мукаті. Стріляти було суворо заборонено. Ішов день за днем, охоронці Арафата грали у футбол, і якось м’ячик викотився за територію, по якій не можна стріляти, на територію, по якій можна. 

Вони довго сперечалися, хто піде за м’ячем, адже їх там могли застрелити. Але я проти вбивства людей без потреби. Тому щоб вони не виходили із зони угоди, я просто прострелив їм м’ячик.

Небезпечні ситуації на українському фронті трапляються часто: нещодавно поряд з нами – це я і три побратими – розірвався снаряд. Вирва півтора метра глибиною та три шириною. Один клік навідника – і нас не зібрали б ніколи.

– Наскільки в Ізраїлі добре готують снайперів до бою?

– В Ізраїлі ми використовували М24, вона стріляє до 800 метрів. Гарна зброя натівського зразка.

Сам курс у мій час тривав лише чотири тижні, але нас посилали до зовнішніх спеціалістів «на стажування». Загалом їх в Ізраїлі було двоє. Нас навчав хтось (прізвисько зберігається в редакції), хто пройшов Афган. Його дуже не любив офіціоз, проте любили всі військові, які мали честь у нього вчитися стріляти. Досі пам’ятаю його прислів’я: «Снайпер має бути лінивий (щоб швидко знайти правильну позицію), товстий і палити (допомагає зберігати спокій)».

– А що ти можеш розповісти про українські стрільцях? Давай поговоримо про міфи та факти, що стосуються поточної ситуації на фронті, та стан українських військ. Погляд зсередини: наскільки все погано чи добре щодо озброєння та іншого?

– Основна зброя українського бійця – «калаш» із 1960-х років. Їм воює більшість солдатів, хоча у низці підрозділів є натівська зброя. Міф про крутість «калаша» подібний до міфу про велич російської мови. Це далеко не найкраща зброя, скоріше ближче до гірших: її сильно клинить від піску, з неї доводиться довше цілитися, вона менш точна і її незручно перезаряджати — ручка затвора знаходиться з правого боку, лівою рукою незручно. Тоді як у натівській зброї «юзабіліті» – дуже важливий момент. Тобто це не питання звички та притирання, радянське – об’єктивно менш зручне.

Я хороший снайпер, без напускної скромності, але навіть мені довелося попітніти з «калашем». Щиро сподіваюся, що мені і побратимам дістанеться незабаром західна зброя. Мені особисто добре екіпіруватися допомагають друзі, що залишилися в Ізраїлі, та українські волонтери.

Загалом, українська армія повільно, але правильно переходить на західні методи ведення війни – ще й тому, що життя солдатів тут намагаються берегти. На відміну від росіян, які пруть натовпом. Як зомбі. Їх вбивають пачками, але замість того, щоб розвернутися і запитати «а хто нас сюди послав?», вони повзуть на смерть, а на їхнє місце наповзають нові.

Те, що росіяни не мають зброї, – це міф. Вони все мають, і його багато. У них більше людей, більше «арти», більше дронів – за моїми відчуттями. Але в наших людей краща підготовка.

– Як твої товариші по службі ставляться до ситуації в Ізраїлі?

– Вони захоплюються тим, що у нас на передовій воюють діти міністрів. Зрозуміло, діти українських політиків не воюють… Хоча це мотивувало б сильніше, ніж будь-яка зарплата та центри комплектації.

Джерело: Тетяна Воловельська, «Деталі»

Фото: AP Photo/Libkos