«Дихотомія імені Нетаніягу» та інші політичні аномалії
З жовтня 2023 року його ім’я не сходить зі сторінок світової преси. Міністр національної безпеки Ізраїлю встиг відзначитися по всьому периметру хайпо-утворюючих новин: від сходження на Храмову гору, що розхитує хиткий статус-кво, і до дивного інциденту на тель-авівському пляжі, де він «постраждав» від кинутої жмені піску. Опоненти називають його «небезпечним клоуном, який віддає перевагу розпалюванню пожеж, а не їх гасінню», прихильники захоплюються його «безстрашністю» і бачать у ньому ледь не майбутнього рятівника нації. Голова ШАБАКу попереджає керівництво країни про загрозу для держави Ізраїль, що виходить від Бен-Гвіра, але це ж керівництво запрошує Бен-Гвіра взяти участь в обговоренні питань безпеки з обмеженою кількістю учасників.
Це театр абсурду чи продумана політична гра? Ітамар Бен-Гвір — мейнстрімний правий у наші дні, чи все ж аномалія навіть у своєму таборі? На запитання «Деталей» одного з найодіозніших ізраїльських політиків відповів Ніл Бар, експерт з радикальних ідеологій з Бар-Іланського університету та Центру правих досліджень університету Берклі, Каліфорнія.
— Розкажіть, будь ласка, про область вашої експертизи?
— Моя докторська дисертація присвячена тому, як нинішні вкрай праві в Греції використовують давні історичні наративи для просування свого політичного порядку денного. В останні роки я вивчаю подібні явища і в Ізраїлі. Все це виливається в статті з критичним аналізом нинішньої коаліції. Також наразі я пишу книгу про рабина Меїра Кахане.
— Почнемо трохи здалеку, і, за порадою Декарта, визначимося в поняттях. Яке б ви дали визначення «ізраїльському правому»?
— Це хороше питання, тому що в Ізраїлі в цій темі наявний певний «понятійний салат».
Спочатку поділ на правих і лівих прийшов з Французької революції. Ті, хто сидів на правій стороні революційних зборів, ідентифікувалися зі старим режимом. Вони в основному належали до тих верств суспільства, які отримували вигоду від світового порядку до революції, але теж усвідомлювали, що цьому порядку потрібна певна корекція, хоча й м’яка та обережна. Наприклад, вони усвідомлювали, що абсолютна монархія повинна піти зі світу, але водночас наполягали на тому, щоб главою держави був король, який співпрацює з обраним парламентом і має реальну владу.
На лівому фланзі сиділи низи (і їхні союзники). Вони вимагали викорінити все, що існувало раніше, і встановити абсолютно новий суспільний порядок. Аж до знищення всіх слідів дореволюційної Франції.
В Ізраїлі поділ на «праві-ліві» не має нічого спільного з класичними визначеннями, а іноді навіть суперечить їм. Нетаніягу з роками зумів створити ментальну дихотомію, згідно з якою любов до Ізраїлю ототожнюється з правими, а зрада, зрадництво — з лівими. Він родом з ревізіоністської сім’ї, тому його ідентифікація з правими не є повним лицемірством. Але ця дихотомія створила ситуацію, коли поняття «праві» і «ліві» втратили свою суть і перетворилися на табори «тільки Бібі» і «тільки не Бібі».
Якщо ми розглянемо цей поділ у рамках класичного підходу, то відразу побачимо згаданий понятійний салат: з одного боку — табір, який ідентифікується з лівими, але складається із соціально-економічної еліти Ізраїлю. А вона бореться за збереження державних інститутів. А з іншого боку — правий табір, «другий Ізраїль», який представлений (принаймні, умовно) так званим «простим народом», тобто класом більш економічно слабких людей. І саме цей табір проголошує грандіозні реформи, які повинні призвести до фундаментальних змін у системі, за їхніми словами, що приносить користь лише правлячому класу.
— Наскільки Бен-Гвір є політичною аномалією в правому стані, і друге питання, що випливає з цього: які його шанси дістатися до самої вершини політичного Олімпу? Наприклад, стати прем’єр-міністром Ізраїлю?
— Я вважаю, що політика Бен-Гвіра, м’яко кажучи, не є мейнстрімом. Навіть саме його перебування в коаліції і на посаді міністра є скоріше аномалією, що випливає зі складної політичної ситуації Нетаніягу, ніж відображенням його особистої політичної сили. Не будемо також забувати, що електоральний бар’єр він зміг подолати, лише вступивши в партію Смотрича, без якого так і залишився б курйозом, яким був усі останні роки. Оскільки я не бачу, щоб ця ситуація змінилася в найближчі роки, мені важко уявити Бен-Гвіра як можливого прем’єр-міністра.
Але також слід пам’ятати, що в історії екстремістські рухи, які мають невелику владу, вміли грамотно використовувати політичну систему, щоб посилити свій контроль. Я тут не буду згадувати нацистів і Муссоліні, а тим більше проводити паралелі — але достатньо подивитися на те, як Бен-Гвір вже сьогодні досягає успіху, граючи на залежності коаліції від нього. І ще можна згадати, що в динаміці сучасної ізраїльської політики був прем’єр-міністр з шістьма мандатами. Це малоймовірно, але може статися.
— Багатьма виборцями і навіть політиками Бен-Гвір сприймається як клоун, про що вони відкрито заявляють. Наскільки це, на ваш погляд, відповідає справжньому стану речей?
— Бен Гвір зовсім не клоун. Він розумна людина і справжній ідеолог. Його проблема в тому, що ці якості не завжди підходять для політичної арени, тим більше ізраїльської. Секрет чарівності Бен-Гвіра — в його харизмі, вмінні красномовно і пристрасно давати інтерв’ю і вказувати на проблеми (у більшості випадків реальні), які слід вирішувати інакше. Бен-Гвір вміє оголювати проблеми найвідвертішим чином, в тому числі тому, що сам отримує задоволення від титулу «радикал». Це знімає з нього обмеження залишатися політично коректним.
В образі «поганого хлопця», який сидить на трибуні і кричить тренеру, що той неправий, він просто розквітає. Іноді тренер насправді діє трохи криво, але чого не враховує поганий хлопчик і його друзі на трибунах, так це того, що тренеру доводиться мати справу з безліччю міркувань, про які не завжди знають глядачі. У певному сенсі це — прокляття Бен-Гвіра. Коли команда тренера програє гру, «поганий хлопчик» отримує більше влади і потенційно сам може стати тренером, однак це найгірше, що може з ним статися. Поки ти на трибунах — у тебе немає відповідальності за наслідки і на тебе ніщо не може вплинути. Коли ти тренер, динаміка процесів інша і про тебе судять за результатами. Саме це, я думаю, відбувається сьогодні з Бен-Гвіром — зіткнення з реальністю. Приїхати на місце теракту і кричати в мікрофон, що Омер Бар-Лев — міністр-невдаха, легко, а керувати стратегічною політикою і доводити її до кінця — це зовсім інша історія.
— Він дійсно своїми діями намагається розпалити конфлікт на Західному березі, фактично відкрити додатковий фронт?
— Це теж частина його системи переконань. Але він не хоче розпалу заради самого розпалу. Йому не подобається хаос і смерті, які за ним послідують, і я думаю, несправедливо було б намагатися приписати йому ці речі. Ідеологічне лідерство в стилі Бен-Гвіра полягає в тому, що багато таких лідерів займають позицію, що нагадує відомий вислів «Рубаєш дерева — тріски летять». На його думку, мета виправдовує засоби, і навіть якщо загинуть безліч палестинців та ізраїльтян, але в кінці процесу Західний берег буде анексований, з його жителями або без них — то це ціна, яку варто заплатити.
До речі, політичні міркування тут взагалі не мають ніякого значення. Як релігійна людина, він вірить, що реалізує Deus Vult, тому божественний план здійсниться, незважаючи ні на що, навіть якщо на політичному і державному рівні це не здається ймовірним.
— Висловлювання міністра шкодять Ізраїлю на міжнародній арені, чи це перебільшення?
— Думаю, так. Бен-Гвір не просто ідеолог, щодо якого його критики неправі (на його думку), і тому він продовжує наполягати на своїй позиції — він також дуже сильно насолоджується своїм іміджем «поганого хлопця», який не зобов’язує його до прийнятного дипломатичного дискурсу.
— Чи з’явилися за останні роки копії Бен-Гвіра в інших західних країнах чи такого більше немає ніде?
— Маятник починає летіти назад. Лібералізм, доктрині якого слідували в багатьох країнах західного світу, зараз не на піку. Я обережно припущу, що тенденція, яку ми спостерігаємо в Європі, а саме підйом вкрай правих, буде тільки посилюватися, аж до фактичного захоплення влади в деяких країнах.
Головне «досягнення» Бен-Гвіра (під «досягненням» я маю на увазі, що у нього все-таки вийшло зробити) лежить в області свідомості. Завдяки Бен-Гвіру політики такого сорту нормалізовані на вищих політичних постах. Якщо Кахана зумів просочитися в Кнесет в 1984 році, ледь отримавши мандат, і був дуже швидко вигнаний з ганьбою, то Бен-Гвір створив прецедент, і тепер радикальні думки легітимні і займають свою нішу в ізраїльській політиці. Якщо в минулому Іцхак Шамір відкрито визнавав Кахану небезпечною фігурою, і коли той піднімався на трибуну кнесету, депутати залишали засідання, то сьогодні наступники Кахани служать міністрами і головами важливих комітетів, і зауважте — ніхто не встає і не йде.
Автор: Тетяна Воловельська
Фото: Ohad Zwigenberg/AP Photo
