Два роки потому після різанини я озираюся назад і хапаюся за голову
Минулої п’ятниці, тиждень тому, саме в той момент, коли прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу починав свою промову на Генеральній Асамблеї ООН, у соцмережах з’явилося відео з лікарні Шифа в Газі. Брат і сестра, не старші десяти років, сидять на ліжку. Обоє поранені й плачуть, вкриті пилом, із них тече кров, залишаючи червоні смуги на сірих обличчях. Дівчинка, молодша за брата, привертає його увагу й показує рану на своїй нозі. Але він уже не здатний виконувати роль старшого брата. «Куди поділася мама?» — питає він у сестри й зривається на ридання. Незнайомий дорослий намагається заговорити з ним, запропонувати розраду, але він відмовляється.
Ще до того, як Нетаньягу закінчив свою промову про те, що країни світу мають визнати Ізраїль «маяком прогресу», було опубліковано ще одне відео: ступня, що стирчить з-під руїн будівлі. Люди тягнуть її і витягають тіло маленької дівчинки, вкрите пилом і кров’ю. За кілька хвилин, коли слабкі оплески ізраїльської делегації стихли, з’явилося третє відео: на ньому двоє дітей. Вони стоять на другому поверсі будівлі, фасад якої був зруйнований внаслідок бомбардування кількома хвилинами раніше, і кличуть на допомогу. Вони гірко плачуть, благаючи людей унизу врятувати їх. Їхня мати все ще жива, але залишається під завалами. Та п’ятниця не була особливою. Просто ще один день у Газі.
Where’s my mom‼️#GazaGenocide
26.09.2025 pic.twitter.com/Q1HkkpqpSk— Gaza Notifications (@gazanotice) September 26, 2025
Нетаньягу та його провальний уряд несуть відповідальність за дві найстрашніші катастрофи в історії Держави Ізраїль: різанину 7 жовтня та ізраїльську реакцію на різанину 7 жовтня. У першій катастрофі було вбито та загинуло близько 1200 осіб, було викрадено жінок і дітей, скоєно жахливі злочини проти людяності. У другій катастрофі ми вбили десятки тисяч мирних жителів, стали причиною смерті заручників, зруйнували цілий регіон, спровокували масовий голод і здійснили незліченні військові злочини та злочини проти людяності.
Перша катастрофа спричинила травму, відлуння якої відчуватиметься ще десятиліттями. Але друга катастрофа зруйнувала самі основи, на яких було побудовано Державу Ізраїль — міжнародну легітимність, політичні й економічні зв’язки із західним світом та внутрішню солідарність ізраїльського суспільства.
Друга катастрофа дедалі більше спонукає людей і організації в усьому світі відмежовуватися від злочинів і злочинців, що стоять за ними. Це відбувається вже зараз і триватиме в майбутньому: бойкоти, санкції, відраза й презирство до всього, що символізує Держава Ізраїль. В економіці й академічному світі, у культурі й спорті. На «Євробаченні», у Лізі чемпіонів, на конференціях, на фестивалях — на кожному й будь-якому майданчику міжнародної спільноти.
І як у світі, так і в Ізраїлі: що більше відкриватиметься правда й суспільство усвідомлюватиме весь жах у його повній тяжкості, то більше ізраїльтян прагнутимуть віддалитися від злочинів. Уже сьогодні багато хто відмовляється брати в них участь, емігрує й соромиться своєї ідентичності.
Але все це лише краї катастрофи, додатки до неї. Справжня катастрофа — це реальна смерть десятків тисяч людей: під завалами, від куль, випущених у них солдатами, поки вони чекали їжу, від повільної загибелі від голоду в лікарнях. Це безліч обірваних життів, маси людей, що залишилися каліками, біженці, чиє тіло блукає вдень, а сон — уночі. Це жахливі страждання, супроводжувані жалобою, пораненнями, травмою. І цілі міста, стерті з лиця землі, перетворені на купи уламків і пилу.
На трибуні ООН Нетаньягу подбав про те, щоб підкреслити: він не єдиний, хто несе відповідальність. Це, звісно, було сказано в контексті ізраїльського протистояння створенню палестинської держави, але послання було очевидним — я не єдиний, кого звинувачують у другій катастрофі: «Я хочу, щоб ви зрозуміли ще дещо, і я кажу це не лише від свого імені чи імені мого уряду… це не маргінальна група, це не екстреміст — прем’єр-міністр і не хтось, кого тримають у заручниках праві екстремістські партії. Мій спротив палестинській державі — це політика народу Ізраїлю».
Це була чиста правда у промові, сповненій брехні та напівправди. Цю істину передбачив історик Адам Раз, який на початку війни писав про формування «злочинної спільноти». Він передбачив, як ізраїльтяни згуртуються довкола спільного злочину і як лідери простежать за тим, аби всі ми в ньому брали участь. «Існує політичний тип, чия політика — робити ізраїльтян злочинцями», — писав Раз. Я теж частина ізраїльської злочинної спільноти.
Журналіст New York Times Езра Кляйн ще наприкінці жовтня 2023 року застерігав нас і намагався винести уроки з нападів 11 вересня. «Страх після атаки звів нас з розуму, — тоді сказав Кляйн, — і тому ми обмежили свої свободи, вторглися в Афганістан, вторглися в Ірак. Наша реакція призвела до загибелі сотень тисяч невинних людей. Наша реакція зробила нас слабшими, біднішими і зненавидженими в усьому світі. 11 вересня створило політичну структуру, яка дозволяє чинити обурливо жорстокі й безглузді речі, і ми досі платимо за це ціну».
Невдовзі після цього, 1 листопада, я переклав і опублікував це попередження у твіттері. Тоді було достатньо підстав думати, що ми рухаємося до скоєння військових злочинів, але мені й на думку не спадало, що ми впадемо в таку глибоку прірву. У перші дні війни я сказав дружині, що це буде жахливо, і, ймовірно, загине 10 тисяч людей до її завершення. Мені й на думку не спало, що Ізраїль призведе до смерті 100 тисяч людей. Так само, як ЦАХАЛ і ШАБАК проґавили сигнали тривоги перед першою катастрофою, так і ми пропустили передвісників другої катастрофи. До 7 жовтня ми неправильно оцінили наміри іншої сторони. Після 7 жовтня ми неправильно оцінили наміри своєї.
У чому пояснення нашої жорстокості й байдужості? Частина причини, без сумніву, пов’язана з травмою, яку спричинила різанина. Напад ХАМАСу був настільки лютий і жахливий, що ніби виправдовує все. Я можу це зрозуміти.
8 жовтня 2023 року я приїхав у дім родини Едрі в Офакімі. Була ранкова година, і волонтери вантажили на пікап тіла терористів і їхали на найближчу вулицю, щоб забрати ще одне тіло. Потім я поїхав у лікарню «Сорока» і зустрів десятки наляканих родичів, які нічого не знали про долю своїх близьких. Звідти я поїхав до перехрестя Реїм і натрапив на трупи при узбіччі. Я зайшов у укриття, що стояло на перехресті й перетворилося на пастку смерті. Досі можу уявити запах крові, що висів у повітрі. І від перехрестя Реїм — до стоянки, де відбувалася вечірка «Нова». Дорогою — спалені машини, тіла терористів, кинуті речі, документи, телефони, спальні мішки, приголомшені солдати, які роздавали суперечливі накази, і важкий запах горілого пластику.
У наступні дні я побував на всіх місцях масових убивств. Запах трупів і диму супроводжував мене всюди. Потім я поїхав до Ейлату зустрітися з тими, хто вижив із Нір Оз. Ми сиділи, фотограф Олів’є Фітусі й я, годинами у розкішному лобі чи біля басейну й слухали історії, які неможливо було уявити. Ейтан Куньйо розповідав, як прощався зі своїми доньками, коли «мамад» заповнився димом і дівчата вже втратили свідомість, і як їх врятували в останню хвилину завдяки героїзму Ерана Смілянскі та Бені Авіталя, членів групи швидкого реагування.
Нір Адир розповідав, як вижив у домашньому укритті – «мамаді» з двома маленькими доньками. Обидві вони були щасливими випадками у своїх сім’ях — двох братів Ейтана, Аріеля і Давида, викрали, і їх досі утримують у полоні. Брат Ніра, Тамір, загинув у бою за кібуц, і його тіло досі знаходиться у ХАМАСу.
Ще одне пояснення брутальності Ізраїлю в Газі пов’язане з тим, що травма 7 жовтня не закрита, і є ті, хто її підживлює. Відмова повернути заручників — один із прикладів. Інтенсивна фіксація ЗМІ на подіях того дня — ще один приклад. Ця увага, звісно, зрозуміла — я сам написав десятки статей про різанину, — допоки поруч була увага й до того, що відбувається в Газі, до величезної ціни, яку платять жителі сектору. Допоки не відбувається повного занурення в минуле, створюючи викривлену картину теперішнього. Для ізраїльтян сонце, що зійшло 7 жовтня, ще не зайшло. Цей день триває, а разом із ним триває і помста. Той факт, що відтоді ми вбили майже 20 тисяч дітей, нічого не змінює.
Але не можна все звалювати на 7 жовтня. Зрештою, цей день лише випустив демонів, які вже були там раніше, вирощених десятиліттями радикалізації, релігійного насадження, дегуманізації, шовінізму й мілітаризму. Передвісників вистачало: байдужість, із якою сприймався терор поселенців на Західному березі, насильство армії й поліції проти палестинців на Західному березі й у Єрусалимі, висловлювання міністрів і членів кнесету, які за європейськими стандартами перебувають глибоко в неонацистському спектрі.
Усе це було передвісними сигналами, і вістка справді прийшла — і швидко. Фактично друга катастрофа почалася одразу після першої, вже 8 жовтня. Поки я йшов серед трупів на стоянці в Реїм, я чув, як ВПС розпочали брутальну атаку. Зв’язок між бомбардуваннями й безпекою на кордонах або порятунком заручників був слабким уже тоді. Метою було повернути впевненість самим собі — ЦАХАЛу й ізраїльтянам, затушувати першу катастрофу й помститися. Під тиском прем’єр-міністра та за підтримки систем штучного інтелекту для виявлення цілей були відкриті ворота пекла, як любили висловлюватися міністри. Ізраїль тоді вбивав сотні цивільних щодня. До кінця місяця число загиблих перевищило 8000.
Зізнаюся чесно: тоді я був зосереджений на інших речах. Я багато разів повертався на місця різанини, брав інтерв’ю в десятків тих, хто вижив, і бійців, і публікував довгу серію матеріалів про 7 жовтня. Ми раділи разом із жителями Нір Оз визволенню заручників у першій угоді, сумували разом із ними за загиблими, яких ідентифікували день у день. А тим часом ЦАХАЛ продовжував наступ, і число загиблих стрімко зростало: понад 15 тисяч до кінця листопада.
Лише влітку 2024 року, коли число загиблих досягло 40 тисяч, коли знищення Рафиаха було в самому розпалі, коли півтора мільйона переміщених осіб жили в наметах на березі моря, коли голод і хвороби поширилися по всьому сектору, — лише тоді до мене дійшло усвідомлення, що в Газі відбувається щось жахливе в історичних масштабах, щось, що визначатиме наше життя відтепер і надалі. Я сидів і дивився запис за записом того, що відбувалося в секторі. Я бачив дітей із відірваними кінцівками, приголомшених тих, хто вижив, бродячих собак, які жерли людське м’ясо, руйнуючіся будівлі, поранених, залитих власною кров’ю, пацієнтів, покладених на підлогу. Я бачив людські страждання всіх видів, у всіх формах, які тільки можна уявити.
Відео з Гази можна поділити на два види — сірі та червоні. Джерело сірого — у пилу, що утворюється від руйнування бетону й цегли в бомбардованих будівлях. Сірий колір панував у Газі ще до війни, але він змішувався з білими відтінками дахів і теплиць, з чорними відтінками доріг і сонячних панелей, із зеленими відтінками садів і дерев на вулицях. Від початку війни все стало сірим. Цей сірий можна побачити навіть із космосу, на супутникових знімках. Він покриває обличчя поранених, тих, хто вижив. Це колір мертвих і колір живих.
Джерело червоного — у крові. Вона виступає з відірваних кінцівок, забарвлює одяг і савани, сяє на халатах і рукавичках лікарів. Сірі відео фіксують пейзаж, руйнування, хмари пилу. Червоні відео фіксують жахіття у приймальних відділеннях і на тротуарах, у секунди після ударів.
Після занурення в ці відео я почав розмовляти з людьми в Газі. Спершу зі співробітниками ООН і працівниками гуманітарних організацій, згодом — із лікарями та мешканцями, а також із солдатами. Доктор Фіруз Сідахва розповів про відділення для вмираючих дітей, куди направляють тих, у кого немає шансів вижити в умовах лікарень сектора. Вони лежать там і чекають смерті. Доктор Мімі Сейд розповіла про Самі, восьмирічного хлопчика, щелепу якого вибило вибухом, а старший брат ніс його на руках до лікарні. Анас Арафат терпляче передав мені імена й фотографії всіх 12 членів своєї родини, похованих під завалами, у той час як ЦАХАЛ не дозволяв їх витягти, попри те, що його зовиця залишалася живою ще добу після бомбардування.
Доктор Аз ад-Дін Шахаб написав мені: «Ізраїльські чиновники називають нас людиноподібними тваринами. Вони не покажуть вам матір, яка кип’ятить воду з сочевиці для своєї дитини. Вони не покажуть чоловіка, який спалює свої книги не тому, що ненавидить знання, а тому що його діти вмирають від голоду. Вони не покажуть лікаря, якого застрелили, коли він намагався дістати їжу, бо вважав, що голод смертельніший за кулю». Доктор Ахмад аль-Фара показав мені, що відбувається з немовлям, якого мати годує розбавленим розчином без білка і вітамінів після того, як її грудне молоко зникло через голод.
І є числа. Годинами я вдивлявся у нескінченний список імен міністерства охорони здоров’я Гази. Перше ім’я — Мухаммад аль-Марнах, який помер у день свого народження. Так само й наступні сім немовлят у списку. Наступні 930 імен — це немовлята, які померли, не доживши й року. Я багато займався математикою смерті: яка частка загиблих від загальної чисельності населення? (3%). Як це порівняти з іншими війнами? (майже не співмірно). Яка частка дітей серед загиблих? (30%). Як це порівняти з часткою дітей, загиблих в Ізраїлі 7 жовтня? (у десять разів вища. Є часткові пояснення цієї різниці: високий відсоток дітей у секторі та те, що дітей не було на «Нова» і на базах). 36 ізраїльських дітей були вбиті того дня, ще двоє (Аріель і Кфір Бібас) були вбиті пізніше. У Газі це число — 18 430.
У січні, під час припинення вогню, я повірив, що моя місія в Газі завершилась. Що скоро я зможу повернутися до написання статей про Єрусалим і кліматичну кризу. Я відкрив TikTok і підсів на відео, де мешканці сектору поверталися додому, прибирали завали й знімали себе, як вони п’ють чай у тому, що залишилося від їхніх осель. Я навіть написав, що після всіх страждань, які я побачив, я радію за тих жителів Гази, котрі вижили. Ця фраза вивела людей із себе. Сотні користувачів не полінувалися проклясти мене й побажати мені смерті різними способами. Це була ще одна сигнальна лампочка: помста не принесла задоволення. Новий виток злочинів на порозі.
2 березня уряд Ізраїлю вирішив морити голодом жителів Гази. Через два тижні ВПС почали завдавати перші удари нової воєнної операції. У ту ніч загинуло 300 жінок і дітей. У наступні тижні вбивства, руйнування й голод тривали й посилювалися. Наприкінці липня почалася щоденна смертність від голоду. У вересні ЦАХАЛ розпочав вигнання мільйона людей з міста Газа і робив те саме, що й в інших містах: бомбардував, убивав і зрівнював із землею цілі квартали. Минуло два роки, а міністр оборони все ще насолоджується обваленням веж. Помста в самому розпалі.
У день промови Нетаньягу загальна кількість загиблих унаслідок ізраїльських ударів становила 65 427. Реальна кількість загиблих — включно з тими, хто зник безвісти, похований похапцем і надлишковою смертністю через обставини — за оцінками експертів перевищує 100 тисяч. Ще 170 тисяч отримали поранення. І щодня вбивства тривають.
Два тижні тому я повернувся в Нір Оз. Два роки після різанини, і здається, місце починає оживати. Біля входу в кібуц будують новий квартал, з іншого боку група робітників ремонтує будівлі, частину згорілих будинків уже знесено, а доріжками тут і там ходять люди. Біля одного з будинків хтось повісив білизну.
Ми дивилися в бік іншої сторони кордону, туди, де колись були східні передмістя Хан-Юніса. Перед нами простягалися купи за купами зруйнованих будівель і будівельного сміття. Час від часу повітря здригалося від вибуху снаряда. Коли приберуть ці завали? Коли, якщо взагалі, почнеться відбудова Гази? Коли вона буде відновлена заново? Дві катастрофи, які з нами сталися, переплетені одна з одною. Для більшості ізраїльтян це прозвучить абсурдно, навіть зрадницьки, але сьогодні мені це ясно як ніколи: кібуц Нір Оз і вся Держава Ізраїль не відновляться доти, доки не відновиться Газа.
Нір Хасон, «ХаАрец»
Фото: AP Photo Abdel Kareem Hana
