До яких пір триватиме війна за трансфер і політичне виживання?
У найближчі дні розпочнеться операція зі захоплення Гази. У район перекинуті регулярні дивізії, підсилені резервними бригадами. Решта резервістів призвані для заміщення регулярних частин в обороні кордонів із Сирією, Ліваном і на Західному березі, де також зростає напруженість і загроза вибуху.
Танки «Меркава» та бронетранспортери «Ейтан» пройдуть гусеницями по рештках асфальтових доріг Гази. Артилерія та літаки ВПС бомбитимуть і руйнуватимуть нові будинки — хоча вже зараз близько 70% споруд у Газі знищено ЦАХАЛом у цій безглуздій війні. Міністр оборони Ісраель Кац із дитячим захватом і далі писатиме у «Твіттері», що «ворота пекла відчинилися», і викладатиме світлини руйнуючихся висоток.
Це — найполітизованіша війна в історії Ізраїлю. Ізраїль тричі вів війни без вибору проти регулярних армій — у Війні за незалежність 1948 року, у Шестиденній війні 1967-го та у Війні Судного дня 1973-го. Усі інші війни й операції були війнами вибору. Але навіть тоді політичні мотиви поєднувалися з міркуваннями безпеки, а мета була стратегічною — домогтися за підсумками боїв політичного врегулювання.
Будь-яка тверезомисляча людина розуміє: у війни в Газі, яка невдовзі досягне дворіччя свого ганебного ведення, є лише дві несуттєві цілі — особисте виживання прем’єр-міністра Біньяміна Нетаньягу та політичне виживання його уряду й коаліції. Формально Нетаньягу та його міністри й далі повторюють мантру про відданість початковим цілям війни після 7 жовтня: знищення ХАМАСу й повернення заручників. Але ХАМАС як військова сила був розгромлений ще понад рік тому. Близько 70% його бойового складу знищено або перебуває в ізраїльських тюрмах. Майже всі ракети, майстерні й склади озброєнь ліквідовані.
Це війна заради самої війни, у якої є й прихована мета: довести два мільйони двісті тисяч мешканців Гази до нелюдських умов існування. Ізраїль за допомогою ЦАХАЛу та ШАБАКу перетворює їх на «людський пил» у надії, що багато хто залишить Газу й емігрує в інші країни. Мета — трансфер.
Міністри в уряді та кнесеті говорять про це відкрито з 7 жовтня. Нетаньягу, звиклий говорити до різних аудиторій різними мовами, формально відмежовується від заяв про «знищення Гази», але його власний історичний та асоціативний світ близький до цієї риторики. Він вимагає від ХАМАСу «беззастережної капітуляції» — формулювання, запозичене у союзників у Другій світовій війні. Прем’єр чудово розуміє, що навіть якщо ХАМАС капітулює (а сам ХАМАС чітко заявив, що з його культурою «шахідів» він битиметься до кінця й не здасться), радикали в його уряді почнуть будувати поселення, виганяти палестинців і експропріювати землі. Саме такий процес розпочався після Шестиденної війни й триває досі на Західному березі. Це месійне бачення міністрів Бецалеля Смотрича та Ітамара Бен-Гвіра — завоювання, позбавлення, захоплення, повзуча анексія й трансфер.
По суті, ідея трансферу ніколи не була чужою сіонізму та Державі Ізраїль. Ще у 1940 році Йосеф Вайц, один із керівників Єврейського національного фонду, писав у своєму щоденнику: «Ми сьогодні об’їхали арабські села. Я знову думав про план, який виношую роками: очистити країну для нас. Між собою ми маємо розуміти: у цій землі немає місця для двох народів разом… Єдине рішення — Ерец-Ісраель без арабів. Тут немає місця компромісам! Переселити всіх. Не залишити жодного села, жодного племені. Тільки так, через трансфер арабів Ізраїлю, прийде визволення».
У розпал Війни за незалежність близько 700 тисяч палестинських арабів були вигнані або залишили країну самі. Найвідомішим вигнанням стало виселення жителів Лода і Рамли. Нова книга розкриває зусилля Ізраїлю наприкінці тієї війни стимулювати еміграцію арабів, які залишилися в країні. У дослідженні «З канцелярії в “Моссад”: перші роки ізраїльської розвідки 1949–1963» автори Урі Роост і Шай Раз на основі офіційних документів пишуть, що цим займався Іцхак Навон (майбутній президент Ізраїлю), тоді направлений від розвідувальної організації МЗС Ізраїлю, на базі якої згодом був створений «Моссад». У книзі зазначається: «Перебуваючи в ізраїльському представництві в Уругваї, він намагався просувати ідею переселення палестинських біженців до країн Південної Америки… Незабаром він зрозумів, що у цієї ідеї немає майбутнього». Попри провал, «Моссад» не полишив спроб: після Шестиденної війни він знову намагався заохочувати еміграцію палестинців до Південної Америки. Ця програма також провалилася.
І тепер знову глава «Моссаду» Давид Барнеа та його люди вирушають у різні країни — зокрема в Ефіопію, Індонезію, Сомалі та Уганду — аби переконати їхніх лідерів прийняти жителів Гази в межах програми «добровільної еміграції», схваленої кабінетом міністрів. Ідея, з якою свого часу загравав і президент США Дональд Трамп. Але цього, очевидно, не відбудеться. Єгипет, який побоюється прориву жителів Гази до своїх кордонів, як і інші арабські країни, уже дав зрозуміти, що сприйматиме такі ініціативи вкрай негативно.
Таким чином, у уряду Ізраїлю, який не має жодної стратегічної програми, залишається лише продовжувати війну. Війну, яка ставить під загрозу життя 48 заручників, щодня забирає життя майже сотні жителів Гази, а також призводить до загибелі та фізичних і психологічних травм солдатів ЦАХАЛу. Цього тижня Міноборони опублікувало прогноз: до 2028 року кількість людей, що проходитимуть лікування від психотравм, сягне 50 тисяч.
Йосі Мельман, Walla
Фото: Олів’є Фітуссі
