День, коли Смотрич плюнув у обличчя табору, який мав представляти
У політичному таборі, який має представляти Бецалель Смотрич — людина, що привласнила собі гучну назву «Релігійний сіонізм», — багато хто досі тримає образу на Нафталі Беннета. У чому «гріх» Беннета? Здається, вже й нагадувати не треба: створення уряду Ізраїлю за участі арабської партії.
«Уряд братів-мусульман» — так його називали деякі, торкаючись однієї з найглибших моральних дилем табору, який колись представляла поміркована МАФДАЛ: де проходить межа між любов’ю до Ізраїлю і ненавистю до неєвреїв? Залишимо цю тему, все одно її неможливо розібрати в короткій колонці, і перейдемо одразу до того, хто успадкував керівництво релігійно-національного табору після Беннета — до Бецалеля Смотрича.
Смотрич не припиняє ганьбити саме той прошарок суспільства, який є найбільш відданим Державі Ізраїль. Почалося все зі співпраці (ініційованої Біньяміном Нетаньягу) з расистами з «Ках». Але якщо цю співпрацю з «Оцма Єгудит» ще можна було якось «відбілити» як політичну практику (порівнювану, скажімо, з тим, що Беннет об’єднався з Мансуром Аббасом), то співпраця у питанні закону про призов — це плювок в обличчя тим, хто є гордістю табору: релігійним солдатам ЦАХАЛу, які служать у регулярних частинах і в резерві.
Як виправдовують таку співпрацю? Видумують ворога, якого вже давно не існує, — «лівих».
Якщо відмовитися від харедім, пояснюють різні маргінальні голоси на периферії табору, прийдуть ліві, ухвалять власний закон про призов, завалять харедім грошима, освяченими «корумпованим БАГАЦем» (на відміну від «наших» грошей), і так зможуть демонтувати поселення, передати землі батьківщини й здійснити ще низку жахливих діянь.
Проблема лише в одному: цей «лівий табір» не тільки демонічний, а передусім вигаданий. Він — продукт фантазій тих, хто хоче виправдати будь-яке порушення принципів, заявляючи, що «ось-ось ліві захоплять країну».
За винятком кількох жалюгідних маргіналів із прапорами Палестини на периферії протестів проти реформи (яку подавали як «реформу заради керованості», хоча тепер ясно, що вона була спрямована на зупинку одного конкретного судового процесу), той самий лівий табір — той, що ще вірив у наївну формулу «території в обмін на мир», — помер наприкінці вересня 2000 року, під час Другої інтифади, коли на найщедрішу мирну ініціативу відповіли хвилею жахливого терору.
Його залишки — здебільшого молодь, що прийняла месіанську теорію про те, що «Осло впало через убивство Рабина» (а будь-якому месіанському рухові, як відомо, потрібен святий-мученик), — були практично стерті 7 жовтня, коли стало остаточно зрозуміло: мета палестинського терору — зовсім не політичний результат, а знищення євреїв як таких — у Беері так само, як і в Карней-Шомроні.
Тобто, якщо виправдання Смотрича та його союзників — образі пам’яті всіх загиблих, і особливо загиблих із релігійно-національного табору — через підтримку закону, що звільняє харедім від служби, полягає в «захисті від якогось лівого демонічного табору», то таке виправдання не тримає не те що кров, а навіть води.
Йдеться не просто про пасивну підтримку закону, який дискримінує між однією кров’ю і іншою. Це не той випадок, коли «піднімають руку, але опускають очі від сорому, сподіваючись, що ніхто не помітить». Зовсім ні: Смотрич — ключовий партнер у цій огидній угоді.
Гроші — ось що стоїть за всім цим
Як? Адже вся сутність того, що харедім із незбагненною зухвалістю називають «світом Тори» (на відміну від єшив релігійно-сіоністського руху, де, як відомо, «ображають Тору» і йдуть служити в «армію знищення»), зводиться до перекачування грошей із бюджету, тобто з нашої кишені, — на зміцнення влади харедійських функціонерів і збереження прогнилої системи, яка перетворює десятки тисяч (а в сумі вже сотні тисяч) не лише на ухильників, а й на людей, що сидять на шиї держави.
Цей прогнилий механізм виник задовго до Смотрича, але нинішній уряд не лише зберіг його, а й посилив.
Міністерство фінансів під керівництвом Бецалеля Смотрича перетворилося на найбільшу «пральню» грошей — механізм, через який перерозподіляються кошти всіх трудівників, релігійних і нерелігійних, — не тільки на фінансування аврехів (із чималою «комісією» по дорозі), а й на асоціації, що навчають їх, як ухилятися від служби.
Навіть депутати ШАС, які підтримують закон, визнають: імовірно, закон у підсумку скасує БАГАЦ. То навіщо ж його просувати?
Тому що якщо він пройде не надто високий бар’єр юридичної радниці кнесету, відкриється «вікно можливостей» для виділення надзвичайних бюджетів єшивам харедім. Будьте певні: Смотрич і його міністерство — головні партнери в цьому.
Ми згадували організації, що працюють проти служби?
Так-от, ідеться про ту саму службу, до якої в релігійно-національних поселеннях готуються ще з 10-го класу — через суворі гуртки та тренування заради можливості потрапити до елітних підрозділів ЦАХАЛу, як колись це було в так званому робітничому русі (флагманом якого була кібуцна система).
Прекрасні обличчя Ізраїлю
І, можливо, згадка про кібуцний рух — який релігійний сіонізм зумів замінити як нову віддану еліту — допоможе підсумувати обговорення спроби Смотрича «омитися», тримаючи в руках мерзоту, освячену «рабином» Бісмутом.
У перші години різанини, коли в поселеннях західного Негеву горіли будинки, коли ЦАХАЛ як організація ще не усвідомив масштабу трагедії, а політичне керівництво (погляньте, що спочатку говорив сам Смотрич після різанини) вважало, що урядові настав кінець, із темряви проступили прекрасні обличчя Ізраїлю.
Сотні, а можливо, й тисячі людей узяли зброю і кинулися захищати, рятувати, давати відсіч. Тисячі, а можливо, десятки тисяч зібрали маленьку торбу і поспішили до пунктів збору своїх підрозділів — ще до того, як надійшли повістки.
Це був прекрасний Ізраїль.
Там були і мешканці сіл, і мешканці міст, релігійні та світські, виборці лівих, центру і правих — і серед усіх них особливо великий відсоток релігійних сіоністів. Їх оточувало кільце волонтерів — підвезти, нагодувати, забезпечити, допомогти.
І в ці обличчя — кращих за які немає — сьогодні плює Бецалель Смотрич. І плює разом із ним кожен депутат його фракції, який наважиться підтримати підступну пропозицію, яку Бісмут посмів винести на стіл кнесету.
Першими, хто має повстати проти цього, — це релігійні сіоністи, ті самі, іменем яких Смотрич і його соратники насмілюються говорити. Ті, хто несе славетну традицію «Поель Мізрахі», «Бней Аківа», справжнього релігійного сіонізму — без лапок.
Ця течія, що стала центральною і найважливішою в ізраїльській реальності — у ЦАХАЛі, в освіті, в хай-теку, — не може допустити, щоб на ній залишилася така мерзенна моральна ганьба, особливо тоді, коли вони чекають звісток від своїх синів, які стоять на передовій.
Нір Кіпніс, Walla
Фото: Олів’є Фітуссі
