Чи здатна британська правова система витримати звинувачення проти солдатів ЦАХАЛу
Повідомлення про те, що десять громадян Великої Британії, які служили в ізраїльській армії, невдовзі можуть постати перед британським судом за звинуваченням у військових злочинах, є тривожним, але не дивним. Тривожним — тому що це може посилити зростаюче міжнародне сприйняття Ізраїлю як держави-вигнанця. Недивним — бо після місяців війни в Газі такий юридичний розвиток виглядає майже неминучим. Ця справа демонструє глибоке протиріччя між моральною чистотою, на якій наполягають ліберальні демократії, та складністю боротьби з ХАМАСом.
У 240-сторінковому досьє, складеному, за повідомленнями, на основі свідчень очевидців та відкритих джерел, йдеться про те, що десять осіб із британськими паспортами, включаючи старших офіцерів ЦАХАЛу, причетні до таких злочинів, як умисне вбивство мирних жителів та гуманітарних працівників, знищення історичних об’єктів і насильницьке вигнання мешканців Гази. Британське законодавство, згідно із Законом про Міжнародний кримінальний суд 2001 року, дозволяє притягати до відповідальності за такі злочини, навіть якщо вони вчинені за кордоном.
Юридично справа виглядає обґрунтованою. Але з морального боку — вона значно складніша. Звинувачення у військових злочинах мають бути розслідувані. Жоден солдат, незалежно від паспорта, не має стояти над національним або міжнародним правом. Так працює закон.
Втім, застосування міжнародного права до цього конфлікту вимагає такого рівня тонкощів, який рідко зустрічається в залах суду. ЦАХАЛ воює не з традиційною армією: ХАМАС — це угруповання, яке відкрито використовує цивільну інфраструктуру для прикриття своїх бойовиків. Вони запускають ракети зі шкіл і лікарень, будують тунелі для транспортування боєприпасів, зброї, грошей, заручників. Це угруповання, яке 7 жовтня скоїло одне з найжорстокіших злочинів в історії сучасного Ізраїлю.
У боротьбі з таким ворогом поняття пропорційності та розмежування цілей стають розмитими.
Британські суди мають визначити, чи перейшли ці десятеро солдатів допустимі межі — така функція правової системи. Але постає питання: чи здатна британська правова система врахувати весь моральний контекст асиметричної війни? Чи можна справедливо застосовувати правила, розроблені для традиційних бойових дій, до міської війни, де бойовики ховаються серед цивільного населення, а метою є — якщо вірити ізраїльським офіційним заявам — знищення терористичної мережі, глибоко вкоріненої в містах та селах Гази?
Ці судові переслідування також підіймають чутливе питання про статус євреїв і сіоністів у діаспорі. Для багатьох британських євреїв служба в ЦАХАЛі — це не просто закордонна авантюра, а вираження ідентичності й солідарності. Захист Ізраїлю сприймається як захист від безправ’я, з яким євреї стикалися століттями.
У ширшому контексті — виникає враження, що під судом опиняється сам сіонізм. Що бути гордим сіоністом, навіть за межами Ізраїлю, означає бути співучасником колоніального проекту.
Це, звісно, не виправдовує безкарності. Якщо солдат діяв поза межами воєнної необхідності та міжнародного права, він має бути покараний. ЦАХАЛ, попри свої кодекси поведінки та внутрішні розслідування, не повинен бути недоторканним для перевірок. Але така перевірка має бути справедливою, послідовною й контекстуалізованою. Якщо вона стане інструментом ідеологічної боротьби — це зашкодить і правосуддю, і міжнародному праву.
Можливо, справжній страх британського єврейства щодо цих переслідувань полягає в тому, що справа спонукатиме до внутрішнього переосмислення самого сіонізму. Якщо сіоністський проект прагне залишатися морально цілісним, він має серйозно ставитися до цінностей, які сам декларує. Йдеться не про те, щоб одразу відкидати звинувачення у воєнних злочинах, а про готовність перевірити, чи не було порушень — у тумані війни чи в пориві помсти. Але для того, щоб сіоністський проект залишався автентичним, не можна дозволити, щоб його визначали лише критики.
Небезпека полягає не в тому, що британське правосуддя судитиме воєнних злочинців, а в тому, що сам процес ще більше розмиє можливість етичного судження у й без того поляризованих дебатах. Спрощення складного конфлікту може перетворити судовий процес на шоу для масового споживача.
Правосуддя ніколи не повинно прикривати безкарність, але й не має ставати вибірковим моральним інструментом. Якщо британські громадяни скоїли злочини — вони мають відповідати за них. Але варто також запитати: чи це просто юридичне питання, чи також — моральне?
Саймон Купфер — англійський письменник, що досліджує питання сіонізму, діаспори та ліберальної демократії.
«ХаАрец»,
Фото: прес-служба ЦАХАЛу
