Чому діти репатріантів рідше служать у спецназі?

15 років резервіст Моті Пікельнер, соціальний працівник за освітою, служить в армії офіцером душевного здоров’я («КАБАН») – у рідній танковій дивізії. З 7 жовтня він бореться за душевне здоров’я ізраїльських солдатів, які воюють у Газі. “Деталі” поговорили з ним про його роботу.

Себе він визначає передусім як військову людину. Армія завжди була одним із центрів його життя. До речі, крім ізраїльського досвіду роботи, він має й український: разом із колегами, він навчив тисячі українських психологів надавати солдатам першу психологічну допомогу.

— Я працюю за кількома напрямками, — розповідає він «Деталям». – По-перше, надаю допомогу військкомату на початковому етапі розподілу солдатів – допомагаю вирішити, хто з них підходить, наприклад, для бойової служби, хто – для адміністративної тощо. Крім цього, їжджу по всій країні та на волонтерських засадах читаю лекції для новобранців.

Ситуації бувають непрості: людина може бути дуже мотивована до певної служби, але в неї не вистачає здібностей. Або навпаки. Моя мета – допомогти майбутнім солдатам краще зрозуміти себе, показати себе належним чином під час відбору у військкоматі, розібратися, де їхнім здібностям буде найкраще застосування.

«Крім того, я веду роботу із солдатами із загонів спецпризначення під час їхньої служби. Офіцери душевного здоров’я допомагають спецназу пережити цей період, закінчити службу в хорошому психологічному стані, розвинути стресостійкість. У різних бойових ситуаціях ми вибудовуємо процес підготовки бойового складу, щоб ті краще справлялися з моральним та фізичним навантаженням, — розповідає Моті. — Зараз я працюю над впровадженням своєї розробки – тижневого курсу стресостійкості – в курс молодого бійця («тіронут») як частину обов’язкової програми. На ньому ми навчатимемо бійців, як реагувати на екстремальні ситуації, на різні реакції бойових товаришів під час бою тощо.

Він називає чотири головні стресові фактори для солдатів у воюючій армії. Це, по-перше, небезпека для життя – обстріли, бої з терористами. По-друге, тертя з мирними жителями. По-третє, звістка про загибель або поранення друзів. І нарешті, бійців гнітить відчуття власної невдачі, безсилля, некомпетентності.

Реакції на бойовий стрес можуть бути різними, підкреслює психолог. Це індивідуально залежить від особливостей людини. Реакції можуть бути фізичними – втрата сну, апетиту, порушення травлення. Вони також виявляються у емоціях: вина, сором, страх, розчарування.

Можуть страждати на когнітивні функції, що виражається в песимізмі, поганих думках. Бувають також соціальні (розрив соціальних зв’язків, дратівливість, відчуженість) та поведінкові реакції (депресія, дисфункція, ангедонія та ін.).

Робота із душевним здоров’ям не закінчується, коли боєць залишає армію. «Я беру участь у «Шляху демобілізації» («Маса шихрур»), — розповідає Пікельнер. — Це особлива програма для резервістів та ветеранів бойових частин. Вона включає організовану поїздку за кордон, з колишніми товаришами по службі. Там ми працюємо над їхньою адаптацією до цивільного життя. Той факт, що все відбувається за кордоном, надає особливої ​​атмосфери тому, що відбувається, хлопці по-справжньому «видихають». Крім того, проект реалізується разом із єврейською діаспорою Канади, Америки та Англії. Євреї, які живуть за кордоном, можуть відчути себе причетними до того, що відбувається, зблизитися з євреями Ізраїлю.

— Як резервісти чи ветерани потрапляють до цієї програми?

— Вони мають звернутися до «МЕТІВу», ізраїльського центру психотравми в Єрусалимі. Нині на виїзд чекають десятки нових груп.

— Є дуже багато спекуляцій на тему – наскільки сильно впав бойовий дух наших солдатів із «чорної суботи». З одного боку, ми чуємо запевнення окремих командирів у тому, що він міцний, як ніколи. З іншого боку, є думки, що резервісти вже морально виснажилися. Яка ваша експертна думка з цього приводу?

— Дивлячись про кого йдеться. У солдатів, які свідомо йшли в бойові частини і були сильно мотивовані, – бойовий дух не впав. Навпаки, я часто чую репліки із серії – «добре, що я можу виявити свої вміння на війні». Але ось у тих, які йшли служити, умовно кажучи, кухарями та водіями у відносно спокійній обстановці, а тепер від них вимагають служити в умовах війни, що набагато важче – починаючи від того, що їх значно рідше випускають додому і дають часом дуже небезпечні завдання – у цих бойовий дух сильно просів.

До речі про бойові частини та мотивацію. На жаль, російськомовна діаспора, особливо діти репатріантів останніх хвиль алії, не надто репрезентативно представлена ​​в бойових частинах, особливо елітних. І це сумно – є багато чудового потенціалу, сміливих та мотивованих хлопців, які могли б зробити карколомну кар’єру в армії. Але через те, що їхні батьки погано знайомі з армією, і через недовіру до армійських структур, яка зародилася ще за часів СРСР, вони не заохочують своїх дітей служити в тому ж спецназі.

Мені це сильно впало у вічі. У корінних ізраїльтян служба армії – частина сімейної традиції. Простіше йти до спецназу, коли в тебе там був дідусь, брат, сват. Це стало частиною сімейного наративу, кожен із членів сім’ї вміє «спілкуватися» з армією і взагалі навколо цієї теми менше охів та ахів. Свіжі репатріанти поки зовсім не там, і дуже шкода: так вони втрачають можливості користуватися найшвидшим в Ізраїлі соціальним ліфтом.

— Як змінилася система психологічної підтримки солдатів у армії після 7 жовтня?

— Коли йшла операція «Непорушна скеля», КАБАН надавався лише бригаді, тобто один офіцер душевного здоров’я – на одну бригаду, навіть не на дивізію. А зараз з кожною дивізією працюють чотири наші співробітники. Щодня ми приймаємо десятки солдатів, армія надає також психіатрів та психологів, які надають всеосяжну підтримку. По всій країні відкрилися нові центри та служби психологічної підтримки, а також неурядові ініціативи.

Якщо раніше все це було зосереджено в основному в центрі країни, зараз відкрилися різні філії на півдні та півночі. Солдати ходять на групову та індивідуальну терапію, як перебуваючи в армії, так і після демобілізації. Мені нарешті дали пройти дуже дорогий курс роботи з травмою, який я безуспішно намагався отримати від армії вже давно. Загалом армія дуже сильно почала вкладатися в душевне здоров’я солдатів саме з 7 жовтня. Якісь зрушення були і раніше, але дуже помірні.

Справа в тому, що наша армія до чорної суботи вела наступи, а не захист. Оборонні бої також були, але дуже давно. Це новий, абсолютно руйнівний для психіки людей досвід. У цивільних – «ми залишилися одні, армія нас не змогла захистити», а у солдатів і поліцейських, які опинилися на місці, – «ми чекаємо на допомогу, а її немає». Адже впевненість, що у критичних ситуаціях обов’язково прийде підмога – наріжний камінь у діяльності ЦАХАЛу. І ця доктрина завалилася за день. Тепер доводиться відбудовувати її наново.

— Який нині підхід до постраждалих від посттравми солдатів: їх прийнято повертати у стрій чи відправляти на лікування?

— Від негайного повернення до тилу більше шкоди, ніж користі. Солдата вивозять із Гази, надають йому психологічну допомогу, і намагаються повернути у стрій – не тому, що «солдат мало», а для того, щоб він закінчив бій, «переборов» події. Тоді в нього набагато більше шансів впоратися із ситуацією. Але – наголошу – це якщо посттравма діагностується негайно. Якщо через тиждень, місяць, рік після того, як солдат вийшов з бою – це зовсім інша, набагато проблематичніша історія.

— Давайте перенесемося на кордон із Газою. Що конкретно відбувається, коли вас туди звуть?

— До нас надходить інформація, що солдат постраждав від стресу: він воював у напівзруйнованому місті, поряд вибухи, трупи, трупний запах. Його вивозять на кордон, ми сідаємо на горбок, він п’є воду, закурює цигарку, і ми починаємо розмовляти. Він розповідає про свої переживання, про те, що він втратив друга, бачив поранених чи вбитих, у нього тертя з цивільним населенням, він бачив палестинську бабусю, що ридає, яка нагадала йому його бабусю, йому з цим нелегко. У 18 років важко бачити смерть перед очима. І тут, до речі, гіперопіка багатьох ізраїльських батьків грає проти нас. Ми не беремо дітей на цвинтарі, з метою зберегти їхню психіку, приховуємо багато фактів, пов’язаних зі смертю. Ці хлопці часто не знали, що таке смерть – це було щось далеке, що не має до них жодного відношення. І тут перед їхніми очима десятки трупів. Зрозуміло, це стрес та шок. Ми допомагаємо їм пройти цей процес. Ми відповідаємо на всі їхні запитання. Ми даємо їм надію, що з цим можна впоратися. Їм дуже важливе слово дорослого, слово досвідченого солдата.

— Наразі держава активно намагається залучити до служби ультраортодоксів. Якщо ці зусилля увінчаються, принаймні, частковим успіхом – як на вашу думку, вони увіллються до лав ізраїльської армії – з психологічної точки зору?

— Я не передбачаю проблем особистісного характеру і вірю, що вони мають всі шанси влитися в армію. Тобто, якщо проблеми із їхнім призовом і будуть – то лише політичні, електоральні. Я постійно контактую в армії і з «в’язаними кіпами» і навіть з ультраортодоксами – в основному це сміливі та хороші солдати, такі ж громадяни, як і інші, і я вірю, що у них все вийде.

— Який рід військ, на вашу думку, постраждав психологічно найбільше?

— Я працюю з танкістами та бачу, що вони працюють буквально на виснаження. Багато чого в «Залізних мечах» залежало від атак і прикриття танкових військ, вони зазнали втрат, і багато людей вийшло з боїв із психотравмами. Дуже важко доводиться і військовій інженерії. Окремо хотілося б ще раз наголосити на психологічному пресингу на допоміжні війська («томхей лехіма»). Вони не збиралися на війну, але так сталося, що потрапили в заміс. При цьому вони отримують найменше уваги та турботи про свої потреби, хоча багато хто з них постраждав від душевного стресу не менше солдатів на передовій.

— Ви фахівець у галузі психотравм, ПТСР, розвитку стресостійкості. Що б ви рекомендували звичайним людям у цей період, як можна захистити від того, що відбувається, свою психіку?

— Рекомендую погуглити центри «Хосен», там є чудові та дуже докладні інструкції для цивільних, як пережити цей період із найменшими втратами для душевного здоров’я. Насамперед, як працювати з диханням, прислухатися до реакцій тіла, займатися профілактикою душевних захворювань та багато іншого.

Джерело: Тетяна Воловельська, “Деталі”

Фото: Олів’є Фітуссі