Біля входу до пекла: «дратівлива блондинка» і зрада Червоного Хреста
Мені зателефонував головний редактор і повідомив, що в нього є цікава пропозиція. «Я думаю, тобі варто написати про Стефані Еллер», — сказав він. Хоча конкретного імені редактор, здається, не вимовив – у будь-якому випадку я б почув його вперше. Насправді він сказав щось на кшталт: «Напиши про цю дратівливу блондинку з Червоного Хреста». Можливо, слова «блондинка» і «дратівлива» редактор також не вживав, але вони явно витали в повітрі. Було зрозуміло, кого він має на увазі. І так само було зрозуміло, що єдина причина, через яку потрібно написати про неї – це те, що вона дратує мільйони ізраїльтян.
Це природно. Нас дратує, коли люди не роблять те, що ми від них очікуємо. Нас дратує, що представниця Червоного Хреста сидить поруч з терористом із замотаним обличчям і підписує «документи про звільнення» громадян, викрадених з фестивалю або з власних ліжок. Нас дратує, що організація, зобов’язана зберігати нейтралітет і допомагати всім постраждалим внаслідок військових дій, нічого не зробила заради наших викрадених протягом понад 500 днів.
Втім, чому тільки 500? Авера Менгісту провів у полоні 3825 днів і за весь цей час Червоний Хрест нічим йому не допоміг. Незважаючи на те, що рідні Менгісту неодноразово зустрічалися з представниками цієї організації, в тому числі, в її женевській штаб-квартирі. І перед тим, як почати розповідь про Стефані Еллер, давайте трохи поговоримо про Швейцарію.
Шоколад. Ось перше слово, яке спадає мені на думку, коли я думаю про цю країну. В інших виникають в уяві елегантні годинники, міцні валізи або перший конкурс Євробачення, який відбувся в Лугано, а його переможницею стала швейцарська співачка Ліз Ассія з міста Аргау. Але у мене любов до солодкого бере гору, і, як тільки я чую про Швейцарію, я думаю про шоколад.
Минулого року я несподівано – можна сказати, помилково – побував у місті Монтре, розташованому на березі Женевського озера. Там Франк Заппа спалив зал знаменитого казино, що надихнуло Deep Purple на створення пісні Smoke on the Water. У цьому казино знаходилася студія звукозапису, в якій записувала свої альбоми Queen. Сьогодні тут – музей цієї групи. В одному з його приміщень на підлозі позначена точка – «Тут стояв Фредді Мерк’юрі в момент свого останнього запису». На березі озера стоїть скульптура, що увічнює цей момент. Легенда, яка колись була реальністю. Я був настільки схвильований побаченим, що навіть забув купити шоколад.
Розташована на озері Женева – красиве місто. Воно все пофарбоване в зелене та блакитне. Женеву важко ненавидіти. Не дивно, що Швейцарія, окрім годинників і шоколаду, славиться своїм традиційним нейтралітетом. Тому саме тут відбулася Женевська конференція, тут зародилася Женевська ініціатива, і тут же була підписана Женевська конвенція, що послужила підставою для створення Червоного Хреста. Природно, штаб-квартира цієї організації теж знаходиться тут – у Женеві.
Але перед тим, як направитися до Стефані Еллер, потрібно згадати таку людину, як Жан-Анрі Дюнан. Це був швейцарський бізнесмен, що народився, як ви вже здогадалися, в Женеві. 24 червня 1859 року він став свідком битви при Сольферіно, що сталася під час війни за незалежність Італії. У тій битві, що тривала 9 годин, 118 000 солдатам італійсько-французьких сил протистояли 100 000 австрійських солдатів. Перемога, як пишуть у підручниках історії, дісталася італійцям.
Але при цьому там не згадується, що в тому кривавому бою загинули 37 000 осіб. Ще 23 000 були поранені та 12 000 оголошені зниклими безвісти. Це були абсолютно неймовірні цифри для середини XIX століття. Авіації та артилерії ще не було. Солдати падали, вражені кулями та багнетами. Напевно багато з них могли б вижити, якби вчасно отримали медичну допомогу. Але вони залишилися помирати на полі бою, оскільки допомогти їм було нікому.
Дюнан не міг залишитися байдужим до побаченого. Він зібрав місцевих жителів і разом з ними почав надавати допомогу пораненим з обох сторін. Дюнан висунув гасло: Fratelli Tutti («Ми всі брати»). У 1862 році він написав і видав за свій рахунок книгу «Спогади про битву при Сольферіно». У ній Дюнан висунув революційну ідею – створити нейтральну міжнародну організацію, яка надаватиме допомогу пораненим усіх воюючих сторін.
Ця ідея лягла в основу Женевської конференції 1864 року, за підсумками якої була укладена перша Женевська конвенція. Наразі діє її четверта версія, підписана після Другої світової війни. Женевська конвенція формулює справедливі правила ведення війни. Дивно звучне словосполучення.
Дюнан став першим лауреатом Нобелівської премії миру. Організації, яку він заснував, ця нагорода присуджувалася тричі – у 1917, 1944 та 1963 роках. Вона стала основою для створення Міжнародної організації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, в якій сьогодні працюють близько 16 мільйонів добровольців з усього світу.
Коли я бачу, як Стефані Еллер підписує протоколи з терористами, а потім машини Червоного Хреста, як таксі, доставляють звільнених заручників з «церемоній перемоги» ХАМАСу в точку, де на них чекають солдати ЦАХАЛу, я мимоволі замислююсь про значення слова «нейтральність». Висловлювання про те, що найгарячіші місця в пеклі приготовані для тих, хто в часи найбільших моральних переломів зберігав нейтралітет, приписують Данте Аліг’єрі, автору «Божественної комедії». Але насправді його опис виглядає ще страшніше. Данте навіть не ввів тих, хто зберігав нейтралітет, до пекла, він залишив їх біля входу. Там, де їх постійно жалять оси, а самі вони змушені постійно гнатися за прапором, що розвівається попереду. На відміну від грішників, що перебувають у пеклі, вони навіть не можуть втішитися тим, що комусь доводиться ще гірше.
Але повернемося до Стефані Еллер. Сьогодні це, мабуть, одна з найзагадковіших жінок у світі. З одного боку, вона входить у домівки мільйонів людей за допомогою телевізорів і смартфонів, з іншого боку – вона не залишає жодних слідів ні в соціальних мережах, ні в пошуковиках. Навіть наше звернення з цього приводу до Міжнародного Червоного Хреста залишило більше запитань, ніж відповідей.
Я уявляв собі Стефані Еллер молодшою, ніж вона є. Ось вона стоїть на женевському холодку, студентка Центру гуманітарної діяльності, що виглядає як храм нейтралітету. З 2012 року вона почала співпрацювати з Міжнародним Червоним Хрестом, вочевидь, під впливом сповідуваних нею ідеалів. Але що привело її сюди? Можливо, вона, як і всі ми, бачила війну по телевізору, і вирішила сама взяти в ній участь, збираючи по шматочках залишки людяності?
Пошук у звітах Червоного Хреста виявляє Стефані Еллер у 2014 році на полях битв в іракській провінції Анбар. Ось вона, закутана в хустку, снує між руїнами та людьми, які потребують її допомоги. Вона перебувала там у той час, коли бойовики «Ісламської держави» намагалися встановити свій контроль над цим регіоном. Тисячі людей загинули, тисячі були змушені покинути свої домівки.
Заради справедливості слід визнати: більшість людей не стала б наближатися до цього страшного місця. Але вона вирушила туди, щоб забезпечувати людей медикаментами, їжею та питвом. Вона побувала в місцях жорстоких боїв за Фаллуджу та Рамаді. Хтось назве її героїнею. Але особливого визнання за свою роботу в Іраку вона не отримала.
У тому ж 2014 році у Швейцарії вийшов документальний серіал «На лінії фронту», присвячений роботі Червоного Хреста. Стефані Еллер була представлена в ньому як молода енергійна співробітниця, яка стежить за ставленням до палестинських ув’язнених в ізраїльських в’язницях. Вона заходила в холодні камери і розмовляла з людьми, які вчинили вбивства, і дивилася своїми швейцарсько-французькими очима в очі євреям та арабам. Але, дивлячись, як через 10 років вона підписує документи з терористами в Газі, важко не поставити питання: куди поділася її нейтральність? Можливо, час, проведений в ізраїльських в’язницях, підготував її до того моменту, коли вона сяде за один стіл з убивцями не для того, щоб потурбуватися про їхнє здоров’я, а для того, щоб дозволити їм зберегти свободу – за рахунок викрадених ними громадян?
Образ Стефані Еллер мерехтить між вулицями Женеви та піском сектору Газа, я не можу його вловити. Я намагався знайти її в соціальних мережах і навіть звертався до Міжнародного Червоного Хреста, але чув у відповідь лише швейцарсько-французький акцент і тишу, що натякає на якусь таємницю. По телевізору можна побачити, як Стефані Еллер підписує документи або роздає допомогу, але хто вона насправді? Чи є вона героїнею, що безстрашно перетинає лінії фронту в Іраку та Ізраїлі, чи представницею організації, що збилася зі шляху?
Я вже збирався здатися, коли в одній із соціальних мереж натрапив на оголошення, що запрошує на роботу до Червоного Хреста – на ту ж посаду, яку обіймає Стефані Еллер. Потрібні були “гнучкі люди, здатні пристосовуватися до мінливої обстановки і діяти в небезпечних умовах”. І, звісно, “віддані принципам Червоного Хреста”. Я подумав: а чи не записатися мені? Мені хотілося зрозуміти, що б я відчув, опинившись по той бік. Опинившись у ролі того, хто має зберігати нейтральність перед обличчям нестерпного.
Я не записався до Червоного Хреста. Не тому, що я не можу бути нейтральним – я цілком і повністю підтримую надання гуманітарної допомоги дітям сектору Газа. Громадяни з обох сторін не повинні страждати від війни. З іншого боку, я не можу залишатися нейтральним перед обличчям абсолютного жаху. День, коли Червоний Хрест погодився знятися на урочистій церемонії над трунами вбитих дітей, став ганьбою, яка переслідуватиме цю організацію ще не один десяток років. Якщо це і є нейтралітет, я волію обрати сторону. Я проти вбивства дітей голими руками.
Червоний Хрест виправдовує свою діяльність. У нещодавно опублікованій рідкісній заяві він стверджує, що ескалація на Близькому Сході “призвела до дегуманізації та поширення неправдивої інформації про діяльність організації”. Червоний Хрест стверджує, що залежить від доброї волі воюючих сторін і з самого початку закликав до негайного звільнення заручників і просив надати до них доступ. Крім того, організація зазначає, що певні дії її представників на церемоніях ХАМАСу могли поставити під загрозу і їхні життя, і життя викрадених. На захист Стефані Еллер нагадаємо, як вона провела Гаді Мозеса крізь розлючений натовп жителів Гази – від машини ХАМАСу до машини Червоного Хреста. Вона була там, у цьому лев’ячому лігві. І це не так вже й мало.
Коли я передзвонив редактору, я зрозумів, що слово “дратівлива” в даному випадку не підходить. Стефані Еллер приєдналася до правозахисної організації з найдостойніших причин. Однак вона стала обличчям організації, що збилася зі шляху. Організації, що виникла на берегах Женевського озера і потонула в темних тунелях Гази. Організації, що опинилася там, де нейтралітет обертається цинічним злочином; що вирішила дружити з убивцями і відчитувати звільнених. Якби Жан-Анрі Дюнан сидів з нами на березі Женевського озера, він, можливо, зрозумів би, що придуманий ним червоно-білий прапор став білим прапором капітуляції. Капітуляції перед злом під прикриттям нейтралітету.
Автор: Аміт Слонім
Джерело: Walla
Фото: AP Photo Jehad Alshrafi
