Барух Вайсман: живий голос радянського єврейства
У лютому 1957 року органами держбезпеки Української РСР був заарештований Борис Натанович Вайсман – сімдесятирічний пенсіонер, який жив у самому серці Києва, на вулиці Пушкінській. За версією слідства, він був автором антирадянських і націоналістичних рукописів, виявлених у квартирі іншого киянина – Беніаміна Лейбензона. Ще одним гріхом Вайсмана було читання ізраїльських газет.
Ці звинувачення були небезпідставні. Барух Вайсман дійсно був переконаним сіоністом і підпільним івритським письменником. Незважаючи на величезний ризик, він не лише писав івритом у Києві в 50-ті роки, але й анонімно публікував свої твори в Ізраїлі.
Відхід з єшиви та захоплення єврейською літературою
Барух Вайсман народився 10 серпня 1887 року в містечку Словечно Овруцького повіту. Його батьків спіткала трагічна доля: мати, Бася Іцківна, загинула в 1919 році, під час петлюрівських погромів; батько, Натан Йосипович – у період нацистської окупації, у Бабиному Яру.
До революції родина Вайсманів жила небагато. Барух отримав типову для єврейського хлопчика освіту: спочатку він навчався в хедері, а в 13 років став єшиботником. Батько сподівався, що син стане рабином, але вийшло інакше – підлітком Барух захопився світською літературою івритом, особливо віршами Бяліка та статтями Ахад га-Ама. Покинувши єшиву, він повернувся додому.
Батько хоч і сумував через те, що син не виправдав його надій, але вирішив виправити ситуацію “шидехом” – можливо, Барух схаменеться після одруження. Його дружиною стала Песя Марківна Візельман – молоді люди давно подобалися одне одному. У 1907 році у пари народилася дочка Сарра, а в 1914 – син Веніамін. Щоб прогодувати сім’ю, Барух Вайсман почав викладати іврит. З 1909 по 1913 рік він давав приватні уроки дітям у Бессарабії, а в 1913-1917 роках працював у єврейській школі в містечку Тарутине.
Після революції Вайсман переїхав до містечка Тальне на Уманщині, де почав викладати в єврейській школі. Прославившись як першокласний педагог і знавець івриту, він познайомився з багатьма відомими єврейськими письменниками – у тому числі з Хаїмом-Нахманом Бяліком, віршами якого Барух зачитувався в юності. У той час його повністю займала ідея про повернення євреїв до Палестини та сучасна література івритом. У 1919 році він наважився вирушити з групою євреїв через Румунію до Палестини, але в останній момент залишився через дружину та дітей.
Розчарування в Біробіджані
З 1923 по 1930 рік Барух Вайсман викладав єврейську мову та літературу в Черкасах, після чого переїхав з родиною до Києва. Будучи одним із найкращих викладачів єврейської літератури, Вайсмана запросили до Москви на семінар з проблем освіти, де виступала Надія Крупська. Цим він тоді дуже пишався.
З 1930 по 1935 роки Барух Вайсман працював також коректором і літературним співробітником газети «Пролетарише фон», одночасно співпрацюючи з виданнями «Дер штерн» і «Дер емес». У його публікаціях значне місце займала критика іудаїзму та єврейських релігійних діячів. Вся стара єврейська культура здавалася йому реакційною і віджилою.
З січня 1935 по осінь 1937 року Вайсман жив у Біробіджані, де працював перекладачем і літературним співробітником газети «Біробіджанер штерн», а також викладав єврейську мову в залізничному технікумі. Однак Єврейська автономна область розчарувала його своїми важкими умовами: надії на розквіт єврейської культури в цих краях були примарними. Через два роки родина Вайсман повернулася до Києва.
З 1937 по червень 1941 року Барух Вайсман працював коректором у газеті «Дер штерн». Після вторгнення німців родині Вайсман з великими труднощами вдалося евакуюватися на Волгу, а потім до Сибіру. Там Барух, хоч і в статусі вільнонайманого працівника, пізнав сувору реальність радянських таборів.
«Під ковпаком» органів держбезпеки
У трагічній історії Баруха Вайсмана відобразилася доля багатьох представників єврейської інтелігенції того часу. Незважаючи на щиру підтримку радянської влади, він перебував під пильним наглядом органів держбезпеки як сіоніст. Агентурні донесення фіксували його висловлювання, зустрічі, зв’язки з іншими представниками єврейської інтелігенції. В очах влади його головним «злочином» була незмінна любов до єврейської культури та мови.
Навіть тоді, коли Вайсман працював у радянській єврейській пресі, агентурні зведення характеризували його як «єврейського буржуазного націоналіста». Особливу увагу органів він привернув до себе, повернувшись із Біробіджана. У простій, здавалося б, фразі, старанно зафіксованій інформатором: «Мене послали, мене й відкликали. Я служу моєму народу», – слідчі побачили прихований підтекст. Для них слова «мій народ» означали не радянський народ, а єврейський, а це вважалося проявом націоналізму.
Після звільнення Києва Барух Вайсман повернувся додому і влаштувався на роботу в Кабінет єврейської культури при Академії наук УРСР. У перші повоєнні роки ця установа залишалася одним із небагатьох центрів єврейської науки в Радянському Союзі.
Після створення Держави Ізраїль, на тлі зростаючого державного антисемітизму в СРСР, Барух Вайсман повернувся до релігії предків. Цей крок став завершенням тривалого процесу переосмислення свого шляху, що почався ще в роки Великого терору 1937-1938 років. Друга світова війна, Голокост і повоєнні гоніння на єврейську культуру змусили Вайсмана переоцінити свої колишні погляди. Колишній атеїст, який критикував релігію в радянській пресі, тепер знаходив опору у вірі батьків. Внутрішнє перетворення Вайсмана не приховалося від уваги органів держбезпеки.
«В Палестині теж є компартія, я знадоблюся і там»
У травні 1948 року, повідомляючи до Москви про реакцію єврейського населення на події в Палестині, міністр ДБ УРСР Савченко зазначав, що Вайсман, прийшовши до редакції газети «Молодь України», заявив: «Я б негайно поїхав до Ізраїлю. Партійний квиток віддав би і сказав, що в Палестині теж є комуністична партія, я знадоблюся і там». Ця фраза відображає настрої багатьох радянських євреїв того часу, їхню спробу знайти компроміс між сіоністськими почуттями та комуністичними переконаннями.
До лютого 1953 року хмари над Вайсманом згустилися: 5-й відділ УМДБ Київської області завів справу на групу «єврейських буржуазних націоналістів». Окрім Вайсмана, до списку осіб, які проходили по справі № 21 під кодовою назвою «Літератори», увійшли його колишні колеги по газеті «Дер штерн»: Фроїм Хоровецер і Пінхус Вольфман.
За даними агента МДБ «Емеса», ці люди підтримували зв’язок «на ґрунті націоналістичних переконань» і під час зустрічей критикували радянську владу. Інший агент – «Кант» (літератор Гірш Блоштейн) – повідомляв, що Вайсман регулярно відправляв анонімні листи до радянських газет із критикою режиму. У вересні 1953 року те ж джерело доносило, що Вайсман написав івритом антирадянський «літопис» про євреїв у СРСР, маючи намір переправити його для публікації до Ізраїлю. Пізніше «Кант», щоправда, повідомив, що «літопис» Барух Вайсман так і не надіслав: знищив на наполягання родини.
Арешт і суд
Розв’язка настала 23 лютого 1957 року: Баруха Вайсмана було заарештовано. Спільниками журналіста стали його товариші по сіоністському підпіллю, кияни Меїр Дразнін, Ісаак Фрідман і Герш Ременник. На допиті, що відбувся 26 лютого 1957 року, Барух Вайсман зайняв принципову позицію – він категорично відмовився давати будь-які свідчення як про себе, так і про своїх знайомих.
Під час обшуку в квартирі Вайсмана співробітники МДБ виявили колекцію єврейської літератури. Зокрема, вони вилучили філософську працю «Мудрість» середньовічного мислителя Алхарізі, збірку віршів Бяліка та філософський трактат Нахмана Крохмаля. Крім того, у Вайсмана знайшли примірник газети «Фолькс штіме», що видавалася на їдиш у повоєнній Польщі.
Знайдену у Вайсмана літературу навряд чи можна було назвати крамолою. До арешту він був готовий, вдома нічого небезпечного не зберігав. Однак компромат на Вайсмана – два рукописні документи івритом – був знайдений у його приятеля, Бенціона Лейбензона. Перший – це «Заповітний лист», написаний 1 липня 1951 року дорогою до Бердянська, в атмосфері наростаючого страху. Тоді один за одним зникали його колеги з Кабінету єврейської культури при Академії наук. Були заарештовані директор Кабінету Елі Співак, завідувач відділу фольклору Мойсей Береговський, старший науковий співробітник Хаїм Лойцкер. Та ж доля спіткала Рувима Лернера і лінгвіста Мойсея Майданського. Вайсман розумів, що і його арешт – лише питання часу.
Другий документ датований 8 листопада 1953 року. У цьому рукописі Вайсман відкрито висловлював свої погляди на політику партії та уряду. Слідство зазначало, що при підготовці рукопису в частині аналізу становища євреїв у СРСР автор явно використовував матеріали зарубіжної преси.
Баруха Вайсмана звинуватили також у читанні нелегально поширюваних ізраїльських газет і журналів: газети «Давар», журналів «Відомості Рамат-Гана» і «Ба-махане», брошури «З народами нарівні». За даними радянської охранки, Вайсман і його товариші отримували ці видання через аташе ізраїльського посольства на прізвище Кехат, який був оголошений персоною нон грата і в серпні 1956 року видворений з СРСР.
Зрештою 70-річному київському пенсіонеру було пред’явлено обвинувачення. Усі його дії кваліфікувалися як злочини, передбачені ст.54-10 ч.2 КК УРСР – «антирадянська пропаганда й агітація».
Визнання в любові до свого народу
У травні 1957 року виявлені у Вайсмана та інших фігурантів справи матеріали були направлені на експертизу. Суд вимагав професійно оцінити зміст ізраїльських газет, журналів і, що особливо важливо, двох рукописів івритом, що належали перу обвинуваченого.
Для цієї роботи була створена комісія, до складу якої увійшли три серйозних спеціалісти: кандидат економічних наук Наум Левіт, завідувач відділу перекладів ТАРС; Фелікс Шапіро, автор відомого іврит-російського словника, викладач івриту в Інституті сходознавства АН СРСР; кандидат філологічних наук і член Спілки письменників Наум Ойслендер – професор єврейської літератури.
Комісія мала визначити ідеологічну спрямованість конфіскованої ізраїльської преси, виявити її класову сутність і, головне, виявити в публікаціях і рукописах Вайсмана ознаки «антирадянських і буржуазно-націоналістичних виступів». У разі виявлення таких експерти повинні були детально описати кожен випадок.
Ось деякі приклади таких: у «Заповітному листі» Вайсман пише: «Усіма фібрами душі я люблю свій народ і вболіваю за нього». Створення Держави Ізраїль він описує як «чудо, грандіозність якого не осягнути нашими звичайними почуттями». При цьому Вайсман підкреслює свою відданість Радянському Союзу. Навіть усвідомлюючи несправедливість влади щодо євреїв, він зізнається, що «не здатний вчинити що-небудь проти нашої держави».
Вайсман іронічно відгукувався про спроби влади, спираючись на тезу Маркса про те, що євреї не є нацією, позбавити їх права на національну культуру. За його словами, коли реальність вступала в суперечність з теорією, Сталін просто наказував «знищити, викреслити» цю реальність, закриваючи єврейські школи, газети, театри.
З гіркотою описував Вайсман долю єврейської інтелігенції, кинутої до в’язниць, і тих, хто, подібно до Еренбурга, Рибака, Інбер чи Мінца, пішов на компроміс із владою. Але головне – він відзначав стійкість простих євреїв, які всупереч усьому вважали себе частиною єдиного народу і симпатизували Ізраїлю. Саме масовий опір асиміляції, на думку Вайсмана, і викликав нову хвилю репресій. «Расизм і дискримінація однаково огидні, під якою б маскою – фашизму чи комунізму – вони виступали», — пише він на завершення свого листа.
Справа Баруха Вайсмана та його товаришів слухалася за зачиненими дверима. 23 липня 1957 року Київський обласний суд виніс вирок у справі про «єврейський націоналізм». Четверо обвинувачених отримали різні терміни ув’язнення: Меїр Дразнін – десять років, Герш Ременник – вісім, Борис Вайсман та Ісаак Фрідман – по п’ять років кожен.
Після вироку засуджених етапували з внутрішньої в’язниці КДБ до Дубравлагу – одного з найбільших таборів у Мордовії. Вайсман прибув туди хворою і виснаженою людиною. Але, за спогадами Йосифа Шнейдера, незважаючи на вік і хвороби, Вайсман став духовним наставником для молодих євреїв у Дубравлазі. Літня людина навчала їх івриту, читала напам’ять вірші Бяліка та Єгуди Галеві, складала календар єврейських свят. Еліягу Губерман описує таємний пасхальний седер, де Вайсман читав розділи Агади, а його учні – решту молитов.
Особливо зворушлива історія про те, як у 1958 році, після смерті дружини Песі, Вайсман дотримувався жалоби в таборі. Щовечора протягом місяця друзі збиралися в темному куточку табірного саду, щоб послухати, як він читає поминальну молитву – Кадіш.
«Моєму братові в Державі Ізраїль»
Після трьох років ув’язнення, достроково звільнений за станом здоров’я, Барух Вайсман оселився в Києві у доньки. Його життєвий шлях обірвався 15 жовтня 1962 року. Перед смертю він передав до Ізраїлю прохання – висадити в його пам’ять кілька дерев на землі, про яку він так багато писав і думав. Його остання воля була виконана.
Але головний сюрприз відкрився лише через рік після його смерті. Виявилося, що вилучені під час арешту Баруха Вайсмана рукописи івритом були лише малою частиною його літературної спадщини. З кінця 1955 року Вайсман вів таємне життя підпільного автора: його тексти регулярно переправлялися нелегальними шляхами до Ізраїлю, де публікувалися в газеті «Давар» під назвою «Ель ахі бі-мдінат Ісраель» («Моєму братові в Державі Ізраїль») – без зазначення імені. А ще ці матеріали зачитувалися в ефірі ізраїльського радіо, стаючи живим голосом радянського єврейства.
У 1973 році вийшло нове видання текстів Вайсмана під назвою «Йоман махтерет іврі» («Івритський підпільний щоденник»), однак і воно включає лише частину записів хороброго єврея.
Барух Вайсман уособлює зв’язок між різними епохами єврейської історії: від традиційної містечкової освіти через радянський період до відродження Ізраїлю. Його останнє прохання – посадити дерева в Ізраїлі – дуже символічне. Він сам був таким деревом, що пустило коріння в єврейській традиції і дало плоди у вигляді своїх учнів і текстів.
Фреді Ротман. На фото: Барух Вайсман після арешту в 1957 році
Співробітники проєкту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Автори: Невзлін Анна, Ротман Фреді. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок незаслужено стерся з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії. Для контакту з проєктом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, читайте в ТГ @Jewishheroes або надіслати листа на електронну пошту [email protected]
