Армійське волонтерство в Ізраїлі: ентузіазм зникає, проблеми зростають
Тринадцять з половиною місяців війни перетворили характер волонтерського руху в Ізраїлі. Що саме змінилося в його характері та масштабі, якими проблемами це загрожує армії та цивільному населенню — про це та багато іншого «Деталі» поспілкувалися з Олександром Винокуром, одним з активних ізраїльсько-американських військових волонтерів.
— Почнемо з найглобальніших речей. Який настрій у вас та інших ізраїльських волонтерів після року активних бойових дій? Що змінилося у вашій діяльності?
— Настрій поганий, і я боюся, що я його зіпсую тим, хто впевнений, що в нашій армії все добре, що у неї вже все — нарешті — є, що війна йде за планом тощо. Щодо змін — почну з особистого. За цей рік загинуло кілька бійців, з якими я познайомився і працював. Коли ти привозиш обладнання солдатам, ти найбільше сподіваєшся на те, що з ними все буде добре і тобі не прийде повідомлення про їхнє поранення або, не дай боже, смерть. Але зрештою це стало відбуватися. Буквально в останні місяці, як почався Ліван і багато бійців були переведені туди, ті, хто залишився в Газі прийняли на себе весь тягар боїв, і деякі повідомлення в пресі про загибель у бою були для мене особливо важкими. Це найважчий результат війни для мене за цей рік.
Друге — докорінно змінилося моє ставлення до війни. Якщо спочатку я намагався виконати всю роботу якомога швидше, щоб всюди встигнути і в усьому взяти участь, то тепер я ненавиджу кожен день, коли війна триває. Змінилося розуміння того, що відбувається: спочатку був просто патріотичний порив, а зараз я знаю багато про внутрішню армійську кухню і дещо про політичну, я перебуваю в постійному контакті з молодшими та старшими офіцерами, іншими волонтерами, деякими членами кнесету. За цей час моє знання людської природи збільшилося в рази, і, треба сказати, це знання обтяжує.
Зміни в самому волонтерському русі відбулися якісні та кількісні. Кількісно волонтерів стало набагато менше. Кілька НУО, які витрачали багато мільйонів на армійське обладнання, зникли, їхні засновники перебувають у величезних боргах, вони не здатні оплатити навіть зарплату бухгалтерам, часто платять з власної кишені, а ті, хто зупинився раніше, ще до того, як зайти в глибокий мінус, просто припинили свою діяльність.
Це не означає, що волонтерський рух помер, але ті, хто продовжує свою діяльність, — це, за моїми спостереженнями, насамперед ті люди, у яких є особисті причини для донорства армії: або їхні друзі, або діти чи родичі служать на фронті, і вони дають ніби особисто їм, а у кого душа «ширша» — то й тим, хто навколо. Є профорганізації, наприклад організація зубних лікарів, яка досі допомагає армії, адже багато їхніх колег були призвані як звичайні солдати. Організація забезпечує їх усім необхідним, благо у зубних лікарів є гроші.
Загалом, якщо раніше волонтерство було величезним материком, то зараз це скоріше острівці в океані.
Якісні зміни теж мають місце. З’явився пласт волонтерів, які намагаються перейти на комерційну основу. Отримати дозвіл армійського постачальника і продавати обладнання армії. Я знаю про багато таких спроб, не знаю, наскільки вони були успішні. Особливо багато спроб було в галузі дронів, тому що в армії немає своїх дронів взагалі, всі вони донорські. І це золоте дно, величезний потенціал. Багато людей та організацій намагаються укласти договори і стати постачальниками дронів для армії.
Я не те щоб зовсім негативно ставлюся до цього (хоча спочатку ставився зовсім негативно), але все-таки негативно. Причина проста: як це не дивно, люди намагаються «втюхати» армії обладнання незрозумілої якості, причому не тільки дрони, але й різні високотехнологічні системи. Багато з цього, умовно кажучи, зроблено на коліні (це якраз не дивно, адже важко створити щось варте за кілька місяців). Такі речі абсолютно не підходять для сучасної війни в принципі та для ізраїльської армії зокрема (ЦАХАЛ все-таки армія з високими стандартами, просто так вийшло, що у цієї армії з високими стандартами мало що сучасного є, принаймні у сухопутних сил).
Явний і найголовніший результат цієї комерціалізації — те, що ці люди та ці організації заробляють гроші. Армія теж щось отримає, але цей плюс набагато менших розмірів. Логіка така: коли було зовсім порожньо, а потім щось з’явилося, то, навіть якщо це щось було зроблено нашвидкуруч, певні результати будуть. Іноді навіть непогані. Є одна система, яку розробила маленька компанія в Ізраїлі. Ця система замінює солдатів-вартових. Вона знаходиться в безпечному місці і моніторить те, що відбувається здалеку. Здається дивним, що в армії така річ — ноу-хау, але ось так. Вона з’явилася буквально кілька місяців тому, нею жахливо задоволені — є результати.
Катастрофи в армії відбуваються постійно. Одна протитанкова ракета може наробити дуже багато лиха — в Газі вони запускаються з відстані пару сотень метрів, часто ближче, і, якщо замаскована система виявляє оператора, це може зберегти чимало життів. Ось це найкращий приклад того, що цивільна фірма змогла дати армії. В іншому спроби перейти на комерційні рейки — це просто спроби заробити. Гроші справжні, а плюси для армійських — відносні.
В результаті стиснення масштабу армійського волонтерства головний недолік, який був помітний ще на початку, а зараз просто ріже очі, і полягає він у відсутності у багатьох волонтерів технічної освіти та підходу. Коли волонтер чує, що одні захисні окуляри можна купити за 200 євро, а інші — за 20, для багатьох з них питання вирішене, вони не копають далі. Тут варто зробити примітку, що іноді помиляються самі солдати, які, по суті, вчорашні школярі, і їм треба, щоб було «красиво і круто». Були випадки, коли мені повертали якісні захисні окуляри, віддаючи перевагу модним цивільним, з приміткою: «Дякуємо, але ми виглядаємо в них смішно». Тут спостерігається повна єдність народу щодо національної філософії «навмання» («ялла-ялла, бекеілу, ійе беседер»).
Наводнення армії низькоякісним і різношерстим обладнанням доводить армійських логістів до сказу. При тому, що у мене величезний зуб на армійських функціонерів, я можу зрозуміти причини, через які армія якийсь час тому чітко сказала, що жодних пожертвувань обладнання приймати не буде, аж до віддання під суд військовослужбовців, які приймають.
Закон був прийнятий, що донатити не можна, але у нас закон і життя існують паралельно, поки не сталося страшного (не дай боже).
Ми говоримо про зміни у волонтерському русі, але якщо подивитися на необхідний асортимент, то тут нічого не змінилося. Багато чого з того, чого не було, так і немає. Через те, що якість закуповуваного обладнання була низька, все приходить у непридатність дуже швидко. Останнім часом найбільшим попитом користується все, що пов’язано з зимою, і зараз просять все, що просили рік тому: спальні мішки, намети, софтшели (куртки). Ті намети, які закуповували, умовно кажучи, за 100 шекелів, давно вже здуло, вони розклалися на атоми, тому всі донатять по другому колу.
— Ви пробували якось вплинути на інших волонтерів у всьому, що стосується якості закупівель?
— Всі мої спроби звернути увагу донорів на якісь стандарти, на проходження сертифікацій, зустрічаються з реакцією, схожою на реакцію бика на червону ганчірку. Мені кажуть «ми пройшли перевірки» і показують звіт з балістичної лабораторії, але ж сертифікат — це зовсім інше, його не дають у балістичній лабораторії. І тисячі одиниць такого обладнання, включаючи критичне для порятунку життя, і їх перебування в армії з точки зору закону — дуже сумнівне.
Наприклад, нові китайські каски, звісно, зручніші, ніж армійські каски зразка 1990-го року (а це найновіші каски, які є у простих піхотинців, адже є ще часів Першої ліванської війни та Війни Судного дня). Так от китайські каски зручніші, там немає ременів, які ріжуть тобі голову після першої години носіння (а носити їх треба не знімаючи), є м’якенькі педи, тому, коли солдат надягає це на голову, йому хочеться розплакатися від щастя. Що ж стосується відсутності сертифікації, це не означає автоматично, що вони гірші, але це ризик. Ти не можеш знати напевно.
Скажімо так, частини прямого підпорядкування Генштабу, наприклад «Шайетет 13», не носять ці каски, вони носять американські каски, які пройшли сертифікацію і дозволені Department of Defense. До речі, підкреслю, що у китайських касок немає жодного шансу бути прийнятими на озброєння в армії США. Особливий щорічно оновлюваний список (Section 1260H List) китайських військових компаній, прямо чи опосередковано діючих на території США, фактично забороняє американському міністерству оборони закуповувати армійське обладнання, вироблене в Китаї.
Але американська каска коштує 4 тисячі доларів, а китайська — 400. Тому маємо те, що маємо.
І це мене не перестає дивувати: в американській армії величезна кількість солдатів — і це, зауважте, здебільшого не воююча армія, і у них усіх топове обладнання. У нас в абсолютних величинах не дуже велика армія (порівняно з американською), тобто кожен солдат на рахунку, але… годиться і китайське.
— Ви можете пояснити причини цього?
— Основна причина в підході: в ідеалі армія повинна піклуватися про безпеку кожного солдата, а не про масу в цілому.
Як це роблю я? Я закуповував рукавиці солдатам, ніби тривіальна річ — рукавиці, але на практиці все не так просто. Армійські рукавиці повинні бути непромокальні, захищати від ударів тощо. Крім того — розмір. І замовлення в кінцевому підсумку виглядає не як «закупівля 150 армійських рукавиць», а «30 — small, 50 — medium» і т.д. Для одних армійських спеціальностей — одні кольори, для інших — інші, а для третіх — колір неважливий, але потрібна інша модель. Диференціація на рівні солдата має значний вплив на кінцевий результат. Адже наша мета полягає не тільки в тому, щоб знищити якомога більше ворогів, але й зберегти якомога більше наших людей. Подивіться, які хлопці гинуть — це сіль землі, інтелектуальне майбутнє країни, наш генофонд. Відбирає армія добре, а захищає гірше.
Як це роблять в армії? У мене є консультуючий офіцер з елітних частин, і він сказав так: «Купуй всі речі одного параметра, те, що підходить приблизно половині солдатів, решта розберуться». Ось так працює наша армія. Єдиний виняток — авіація, та й то тільки льотчики.
Ще один приклад: буквально місяці два тому частина «ніюд маткалі», бойові водії, що перебуває у прямому підпорядкуванні Генштабу, нарешті отримала нові каски. Хто ці люди? Це люди, без яких не обходиться жодна спецоперація. 13-та флотилія, ЯМАМ та інші суперпідрозділи мають якось дістатися до місця операції, не завжди можна доставити людей на гелікоптерах, особливо в міській смузі. Але, крім того, що вони водії, це такі ж спецназівці як і решта. Хто туди потрапляє? В основному це спортсмени з мотокросів, люди з «мошавім», які на цивільці ганяють по бездоріжжю. На початку війни вони притягли з дому свої окуляри з мотокросів, збирали все з миру по нитці. Майже через рік бойових дій армія отямилася і купила їм каски, але — увага — всі каски розміру large. Вони їх поміряли і… потонули в них. Мені солдати кажуть: «У нас валяється касок на цілий батальйон, будемо їх повертати в логістичний центр». При цьому зимові комбінезони зі складу їхньої частини зникли, воно й зрозуміло, зараз все зимове — найпопулярніше спорядження. Але вони все одно раді, тому що «здогадалися подаровані приціли нічного бачення на складі не залишити».
Що стосується грошей в армії — до питання, чи це причина того, що в армії всього не вистачає, то це далеко не основна проблема. Офіцери в логістичному центрі кажуть, що проблем з грошима у них немає, але вони до війни дуже довго, роками не оновлювали спорядження. І тепер у них дві проблеми: вони погано розуміють, що і кому потрібно, і друге — не зовсім розуміють, що зараз на ринку є. Перша проблема не така тривіальна, як здається на перший погляд. Скласти списки того, що потрібно, коли йдеться про тисячі резервістів, наприклад (а вони основа армії), не так-то просто. Сьогодні резервіст воює, завтра він вже на цивільці, замість однієї частини з’являється інша. В такому калейдоскопі не завжди можна швидко зорієнтуватися. І не завжди вдало. Я вище розповідав про величезні каски — от такий млинець грудкою.
— А як ви ставитеся до того, що багато волонтерів просто хочуть підтримати солдатів чим можуть, щоб зробити їхнє життя кращим?
— Є такий вислів — «простота гірша за крадіжку». Я не кажу про простих людей, які можуть передати, умовно кажучи, банку з борщем, щоб нагодувати солдатів, а про великих донорів. Люди, які витрачають мільйони на їжу. Я вийшов якось на французького донора-мільйонера. Я йому кажу: «Давай закупимо бронежилети для такої-то частини». А він мені у відповідь: «Я вже допомагаю, у мене свій проект, я везу для солдатів страви французького гурме прямо в поле, я не можу займатися ще й бронежилетами». І дуже багато багатих донорів з таким підходом. Шашлики, сесії пілатесу, гурме, патчі з усілякими зображеннями — це все, звісно, добре, але думка про те, що на ці гроші можна було б закупити обладнання, яке б врятувало життя людей, приводить мене у відчай.
Або ось був випадок. Я звернувся до американської єврейської організації, яка влаштовувала благодійний концерт, зібрані кошти мали йти на ізраїльську армію. Вони мені сказали: «Зроби ролик про те, що ти робиш, і ми розглянемо твоє прохання». Для прикладу мені надіслали ролик інших волонтерів, яким вони жертвують. Я подивився і жахнувся: якісь котлети і кебаби суцільні. Мені це нагадало уривок зі «Швейка», там, де симулянтам прописували клістир, а одна німецька баронеса ходила по бараках, годувала солдатів шоколадом і смаженими курчатами, приказуючи «карошій зольдат, крабрий зольдат». Ну, потім всіх цих курчат клістиром і вивели.
Зрештою всі зібрані гроші пішли їм «на тістечка», мені ж дали втішні півтори тисячі доларів. Я закупив на них захисні окуляри.
— Раз ми вже заговорили про іноземне донорство для ЦАХАЛу, наскільки їхній волонтерський рух загалом схожий на наш? Чи сильний там ентузіазм щодо продовження допомоги бійцям?
— За моїми суб’єктивними відчуттями, американські донори допомогли ЦАХАЛу набагато більше за ізраїльських, в рази. Можливо, це зумовлено почуттям солідарності і трохи провини: «я тут, у безпеці, а там наші побратими в окопах». Але у багатьох з них вкрай цікаве з психологічної точки зору сприйняття ситуації. Вони сіоністи і дуже люблять Ізраїль. Проте у них дивне ставлення до ізраїльської армії, подібне до ностальгії за Диким Заходом і ковбойськими фільмами. Така собі ковбойська романтика. Я трохи утрирую, але в їхній картині світу, ЦАХАЛ — це такі єврейські ковбої, які під звуки «Хава нагіли» косять терористів. Як у пісні з фільму «Людина з бульвару Капуцинів»: «А ось за що я люблю ковбоя — за те, що все є у нього — і відвага, і пістолет, і патрони»… То чому б хлопців ще й не нагодувати?
І донори, які просять гроші на кебаби в американських мільйонерів, паразитують на цьому вкрай наївному світогляді. Коли ж я пропоную зібрати гроші на приціли, яких катастрофічно не вистачає, картина різко змінюється: «А навіщо? В ізраїльській армії все є». Це узгоджується з їхнім уявленням про ковбойську псевдореальність. «А ти що за дурниці вигадуєш, які ще приціли?» І нічого не дають і ще злятся, іноді їх називають поганими словами.
З ними треба проводити величезну роботу, але дуже обережно, адже мозок відкидає реальність, треба її потихеньку відкривати. Пояснити, що їхня допомога часто — це не просто nice to have, вона може рятувати життя. До речі, деякі з донорів-сіоністів, побоюючись антисемітизму, перебралися до Ізраїлю. Сподіваюся, вони витримають удар ізраїльської дійсності по голові і їхнє бажання допомагати нікуди не зникне. Вже зараз картина того, що відбувається, перестає для них бути монолітною, вона дає поки що невеликі, але тріщини: наші внутрішні чвари, звільнення Галанта — їм це все незрозуміло. А коли американцю щось незрозуміло, перше, що він робить, — закриває гаманець. Про всяк випадок.
Щодо ентузіазму ізраїльських донорів, це питання, по суті, підбиває підсумок усієї розмови. Був дуже великий масовий ентузіазм щодо допомоги армії в перші кілька тижнів. Я тоді повернувся до Ізраїлю, і одна з координаторок волонтерів сказала мені: «Скільки ти хочеш дати армії? Сто тисяч? Не давай поки, збережи на потім. У перші два тижні люди повіддавали все, що могли, і тепер у них нічого немає. Вони тепер сидять і чекають перемоги. А зима близько, потрібно буде закуповувати речі». Я тоді все ж дав, сподіваючись, що мій внесок стане скіпкою, яка зможе підпалити поліно побільше. В принципі, ці надії виправдалися.
Зараз я працюю з ізраїльтянами та американцями, в основному це мої друзі-хайтекісти, яких я знаю років тридцять, і друзі моєї дружини. Вони допомагають на постійній основі.
Інтерв’юер: Тетяна Воловельська
Фотографії надані Олександром Винокуром
